-5-

— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — прошипів Олександр, притискаючи широку долоню до свіжої, палаючої подряпаної щоки та важко дихаючи від несподіванки.

Я лише міцніше стиснула в руках важку мармурову статуетку янгола, бо пальці від напруги геть затерпли, ніби ця холодна фігурка й досі залишалася моїм єдиним надійним щитом від уявного нічного нападника.

— А що мені ще залишалося робити?! — обурено випалила я, намагаючись за гучним тоном приховати пекуче збентеження, що хвилею підступало до щік. — Коли посеред глухої ночі хтось нишпорить темною квартирою, грюкає меблями, мов навмисно випробовуючи мої нерви, я мала б спокійно чекати? Я була абсолютно переконана, що це грабіжник!

— Грабіжник? — він нервово та трохи виснажено засміявся, повільно підводячись із підлоги й морщачись від різкого болю в тілі, після чого скептично зиркнув на мою “зброю”. — Серйозно, Олесю? Це ж треба було додуматися... Якого біса ти взагалі носишся серед ночі квартирою з важкими тупими предметами?

— Це не просто предмет, а янгол-охоронець! — захищаючись, випалила я.

— Ну так, звісно, — буркнув він, обережно торкаючись пальцями пошкодженої шкіри. — Дуже войовничий і вкрай небезпечний янгол.

Я лише обурено фиркнула у відповідь, спервшись об одвірок і намагаючись вгамувати тремор у руках.

— Ти сам у всьому винен, бо треба було хоча б якось попередити, що ти взагалі збираєшся повертатися так пізно.

— Хотів би я подивитися на те, як ти сумлінно надсилатимеш мені звітні смс кожного разу перед тим, як просто відчинити двері власної квартири, — він важко видихнув, ще раз перевірив садно на обличчі й, більше не затримуючись, мовчки попрямував коридором у бік ванної кімнати.

— І лід із морозилки приклади, аби щока не набрякла! — крикнула я йому навздогін, усе ще відчуваючи, як адреналін гарячими голками поколює в кінчиках пальців. Адже кілька хвилин тому ми були з ним так близько один до одного. Небезпечно близько. 

— Щиро дякую за таку зворушливу турботу, — долинуло вже з-за зачинених дверей під дзюрчання води. — Проте наступного разу, якщо все ж вирішиш мене остаточно вбити, хоча б обери щось трохи цікавше. 

Я роздратовано закотила очі, шепочучи собі під ніс:

— Паскудник!

Від пережитого переляку мене досі дрібно трусило, а серце калатало десь під самими ребрами так дико, ніби я щойно пробігла марафонську дистанцію, тому про повернення до ліжка не могло бути й мови. Зрозумівши, що заснути вже точно не вдасться, я покрокувала на кухню й поставила чайник, а поки вода повільно закипала, сперлася тремтячими руками об холодну стільницю й повільно, глибоко видихнула, намагаючись зібрати думки докупи:

“Ідеальний, просто бездоганний початок вашого спільного життя, Олесю. Минув лише один день, а ти вже практично відправила свого зведеного брата в травматологічне відділення...»

Через кільканадцять хвилин двері ванної нарешті тихо відчинилися, і Олександр пройшов на кухню, уже переодягнений у суху футболку. Його волосся ще залишалося мокрим після душу, а на щоці, трохи вище вилиці, тепер акуратно красувалася тонка смужка бежевого пластиру. Навіть не глянувши в мій бік, він відчинив холодильник і замислено завмер перед полицями.

— Якщо ти сподіваєшся знайти там хоча б краплину співчуття до себе бідолашного, то даремно — його там немає, — буркнула я, спостерігаючи за ним через край своєї чашки.

— Я шукаю ковбасу, — суховато відрізав він, не повертаючи голови.

— Гадаю, вона теж не надто тобою переймається.

Він ледь пирхнув у відповідь, але в подальшу перепалку вступати не став. Мовчки зробив собі кілька ситних бутербродів, налив міцного чаю та сів навпроти мене за невеликий стіл. 

Впродовж наступних кількох хвилин на кухні панувала особлива тиша, яку порушувало лише рівномірне, монотонне цокання настінного годинника та легкий дзенькіт ложки в чашці. Не витримавши цієї натягнутої паузи, я першою вирішила розставити крапки над “і”:

— Завтра ти відводиш Емільку в садочок, без обговорень.

Олександр навіть не підняв очей від свого бутерброда, карбуючи коротке:

— Не можу.

— Це ще чому? — обурилася я, трохи подавшись вперед.

— У мене виникли невідкладні справи.

— У мене, між іншим, вони теж є!

— Які саме? — він нарешті звів на мене свій уважний, холодний погляд.

— У мене важливі пари в університеті.

— А в мене — робота, — спокійно парирував він.

Я підозріло насупилася, примруживши очі:

— Яка ще робота посеред тижня?

Він на коротку секунду завмер із піднятою чашкою, а потім карбував:

— Підробіток.

— І де саме ти підробляєш?

— Це не твоя справа, Олесю.

Ох, як же мене до сказу дратувала ця його виснажлива звичка постійно говорити загадками й будувати з себе таємничу особистість! І тикати скрізь мені от цим: “Це не твоя справа, Олесю!”