-4-

Після вечері та водних процедур мала пустунка доволі швидко заснула. Я вийшла у вітальню, сподіваючись просто впасти на диван, але побачила, як Олександр взувається біля дверей, накидаючи на плечі шкірянку.

Я відчула, як у мені знову закипає ранковий гнів:

— Знову тікаєш? — я склала руки на грудях, спершись об одвірок. — Перший день навіть не закінчився, а ти вже біжиш до своїх дівок? Залишаєш мене тут саму в першу ж ніч?

Олександр затягнув блискавку на куртці й подивився на мене своїм фірмовим важким поглядом, у якому не читалося жодної емоції.

— Не твоя справа, Олесю. Стеж за малою, двері зачини зсередини і все буде добре. 

Він розвернувся і вийшов, клацнувши замком. Я роздратовано тупнула ногою. Ну звичайно! Хто б сумнівався, що цей егоїст залишається егоїстом. Завжди. За будь-яких обставин. 

Щоб хоч якось заспокоїти розхитані нерви, я налила собі ромашкового чаю, сіла на широке підвіконня у вітальні й дістала навушники, бо настав час, коли починався мій єдиний порятунок від реальності — вечірній подкаст.

Я відкрила додаток, підключилася до ефіру і заплющила очі. Через секунду в навушниках пролунав той самий знайомий, глибокий і трохи оксамитовий голос ведучого. Спеціальний пристрій робив його тембр дещо невпізнаванним, але ця інтонація... вона завжди змушувала моє серце битися трохи повільніше.

— Вітаю всіх, хто не спить на цій частоті, — почав ведучий, і в його голосі почулася легка, гірка іронія. — Сьогодні я хочу поговорити з вами про ворогів. Але не про тих, хто відкрито кричить вам у обличчя про свою ненависть. З ними все просто. Найнебезпечніший ворог — це той, хто може бути красивим, милим, хто здається абсолютно наївним та янгольським. Така людина дивиться на вас чистими очима, вдає з себе святу простоту, поступово завойовує вашу довіру, а потім, коли ви найменше цього чекаєте і відкриваєте  їй душу, просто встромляє ніж у спину. Дзвінки в студію відкриті. Тож можете поділитися зі мною та нашими слухачами своїм досвідом. 

У мене перехопило подих. Слова ведучого вдарили прямо в серце, відгукуючись болючим ехом десь глибоко всередині. Я міцніше стиснула гарячу чашку з чаєм, дивлячись на нічні вогні міста.

“Боже, як же він правий”, — подумала я, і перед очима знову постало обличчя Олександра. — “Він точно описує його. На початку, коли наші батьки тільки зійшлися, він теж здавався мені нормальним, веселим, просттм, майже рідним. А потім просто вкрав мої ескізи, зруйнував мою мрію і навіть не вибачився. Справжній янгол із демонською душею”.

Я сиділа в навушниках, заворожена кожним словом свого кумира, відчуваючи дивну емоційну близькість із цим незнайомцем із радіо. Цікаво, який він цей ведучий? Мабуть дуже світла і тепла людина, котра не боїться відповідальності і завжди готова прийти на поміч. Не те що деякі індивіди. 

Я допила свій час, поставила чашку на підвіконня поруч і засумувала. В душі знову піднялася буря спогадів про той випадок і мені хотілося плакати. І справа була зовсім не в тому, що я втратила можливо свій чи не єдиний шанс на втілення мрії, а те, що я довірилась йому. Саме йому. 

Голос ведучого змінила легке мелодійна музика, викликаючи в душі ніжні почуття і різке бажання малювати. Я відшукала одну зі своїх коробок, витягла звідти альбом та олівці і стала вимальовувати образ того, чий голос вже якийсь час змушував мене мріяти трохи більше і вірити в щось прекрасне. 

Я з завзяттям виводила лінії, створюючи образ невідомого мені хлопця, та коли портрет був закінчений, я зі злістю кинула альбом на землю. Бо з листка альбому на мене дивився той, хто і думки про нього не вартий. 

З думок мене вирвав голос Емільки. Вона прокинулася і плакала, бо поруч не було мами. Довелось йти до неї, і обійнявши читати казку, аби маленька хоч трішки заспокоїлась і почувалася в безпеці зі мною. За якийсь час я теж задрімала поруч з сестричкою, але прокинулася раптово від глухого звуку. Злякано озирнулася, але в кімнаті нікого не побачила. Тоді я вислизнула з-під простині, впевнилася, що мала спить і закривши двері кімнати пішла на звук. Він долинав з коридору. 

Я йшла повільно, майже на пальчиках, аби не видати себе. Бо можливо, то злодії? Хоч в цій квартирі здається і немає, що красти, окрім як людей? Дітей? 

Я жахнулася власним думкам і оглянувшись, взяла першо що потрапило під руки. Це була статуетка янгола. Не надто важка річ, але вже щось. З коридору долинув ще одни глухий звук, наче щось впало. Я злякано затиснула в руці статуетку і вибігла в коридор, замахнулася і вдарила злочинця по голову. Він крикнув:

— Якого біса, Олесю, — і вхопив мене за руку, котрою знову замахнулася і ми разом впали на підлогу. 

Олександр лежав на плечах на підлозі в коридорі. А по його щоці та шиї стікала цівка крові. Я лежала на нього зверху, налякана та присоромлена. Його важкий подих лоскотав мою шкіру, а міцні руки тримали за талію. Від такого близкього контакту у мене перехопило подих і в  горлі пересохло, а всі слова обурення застрягли десь в грудях. Я злякано дивилася на нього, на його губи і згадала як…

Я різко відштовхнула його долоні від себе і скочила на ноги.

— Що ти робиш, паскуднику?