-3-

Після енної кількості лайливих слівців, котрі повторяла собі подумки та чималих моїх фізичних зусиль, я та Емілька нарешті змогли виїхати з будинку і дістатися до квартири. Дорога була не довгою, але Емільку двічі закачало і вона раз зригнула на мої улюблені шорти. Я хотіла було обуритися, але побачила погляд мами Оксани в дзеркалі дального виду і просто витерла сліди слини малої салфетками. А потім ще якийсь час дивилася у вікно, обдумуючи, що робити далі. 

З огляду на поведінку Олександра, я в цьому бурхливому морі під назвою “Емілька” буду сама-самісінька. І якби не боюся відповідальності за малу, але ж і він має інтерес в тому, аби ці два тижні пройшли гладко. То чому я маю робити все сама? 

— Приїхали, — голос батька повернув до реальності, — Виходьте. 

Мама Оксана вийшла з машини, взяла на руки Емільку і поспішила до нашої квартири. Я і тато тягли валізи та коробки. 

Наша з татом стара квартира, хоч і була в хорошому районі, попри ностальгію та любов до неї, не була зручною. Після того, як тато одружився з Оксаною, мамою Олександра та Емільки, ми були змушені переїхати в будинок. Я взагалі думала, що тато квартиру продасть, а він вирішив залишити як інвестицію для майбутнього. Мого або Емільки, хтозна. 

Батько чесно допоміг дотащити коробки до четвертого поверху, але на цьому його благодійність закінчилася. Олександра з нами не було. Його телефон вперто повторював “абонент поза зоною”, через що мій тато весь час незадоволено бурчав під ніс, тягаючи мої важкі папки з малюнками. Мама лише загадково мовчала, але жодних натяків на скасування випробування не робила. Хоча, я досі не вірила, що вони таки вирішили залишити нас вдвох аж на два довгих тижні з Емількою. 

Коли вхідні двері за батьками зачинилися, і ми з Емількою залишилися самі посеред коробок, валіз і пилюки старої квартири, мені захотілося сісти на найближчу коробку й просто заплакати. Втома, образа, якесь безсилля та відчуття безвиході затопили мою душу. Але так тривало недовго, бо трирічне торнадо вже потребувало моєї уваги. 

Якщо я була знесилена і сумна, то манюня, натомість була повна енергії та завзяття. Нове місце подіяло на трирічну дитину як енергетик. Емілька категорично відмовилася розбирати свої іграшки, натомість почала бігати по кімнатах, вимагати цукерку і мультики одночасно. Година з нею пролетіла, як хвилина. Потім іще одна, і ще. І мені здавалося, що я скоріше відкину копита, аніж мала втомиться. 

Поки я намагалася розібратися, в яку з коробок заховала її улюблену піжаму, нову іграшку та розмальовку,  шлунок малої зажадав вечері.

— Хочу кашу! — заявила Емілька, тупаючи ногою по  килиму. — Ням-ням!

Я з панікою подивилася на стару плиту на кухні. Я знала як її вмикати, але давно цього не робила. І дурненька, не перевірила одразу, як ми прийшли. Раптом вона не працює? 

Увімкнути плитку дійсно виявилося цілим квестом: сірники ламалися, газ шипів, а коли мені нарешті вдалося запалити конфорку, молоко в каструлі вирішило моментально втекти, заливаючи усе навколо. В цей же момент Емілька примудрилася зачепити коробку з моїм художнім вугіллям, і чорні палички з гуркотом розсипалися по підлозі, забруднили її одяг та килимок. 

Поки я рятувала кашу, що пригорала, дитина вся в чорній сажі радісно тягнула руки до штор, а коли і цього стало мало, вона полізла вимазувати меблі. Я закрила очі, відчуваючи, як до горла підступають сльози від повного безсилля і трохи роздратування. Бо якби я зараз тут була не сама, то все було б інакше. 

Від безпорадності вже хотілося плакати, як раптом я почула шум у коридорі. Вибігла з кухні і побачила, як двері відчинилися, і на порозі з’явився Олександр. Навіть без своєї куртки, просто в чорній футболці, він виглядав максимально привабливо, був спокійним і дратуюче зібраним. Так, наче весь світ біля його ніг. 

Він увійшов, окинув поглядом мене та Емільку котра з чорними руками і перемазаним одягом вибігла слідом, і ледь помітно всміхнувся. А мені захотілося роздряпати йому обличчя і дати стусана. Я тут мало не божеволію, а він усміхається, паскудник!

Я вже приготувалася до чергової порції сарказму чи шпильок, але Олександр не сказав ні слова. Він мовчки пройшов повз та зайшов на кухню, підійшов до плити, зняв брудну каструлю з вогню, вимкнув газ і відкрив вікно, випускаючи дим. Потім перевів погляд на замазурену Емільку, котра вже  терлася біля його ноги, підхопив її на руки й поніс у ванну відмивати. Я тим часом  пішла переодягатися, бо виявилося що мій топ і шорти теж тепер чорні, а волосся збилося і схоже на гніздо. 

Коли я повернулася на кухню, то на столі вже стояли грінки з сиром, які Олександр якось умудрився швидко зробити, а Емілька сиділа в кріслі і їла кашу. Олександр тим часом витирав ганчіркою меблі, котрі замазала малечі. 

— Олесю, давай домовимося, — холодно кинув він, навіть не дивлячись у мій бік, коли закінчив прибирання. — Ти не чіпаєш мене, я не лізу до тебе. Нам треба просто протриматися ці тижні й отримати свої гроші на переїзд. Давай без зайвих емоцій та скандалів, окей?

Його інтонація зачепили мене сильніше, ніж будь-які слова. Це було так холодно, зверхньо і байдуже, що в грудях защемило. Зрештою, чого я очікувала від нього? 

— Звісно. — погодилася я, бо мені не було чого заперечити. 

Я бажала з’їхати від батьків так само сильно, як і він. Особливо, останні півроку, котрі стали для мене справжнім пеклом. Бо жити поруч з Олександром і терпіти його витівки, ставало нестерпним. А якщо згадати ще той випадок, котрий розкрив його істинне обличчя, з’являлося стійке бажання придушити негідника уві сні.