-2-

Ніч минула тривожно. Мені снилися трирічні гігантські немовлята, які закидали гуртожиток вівсянкою, і Олександр, який сміявся з вершини якогось хмарочоса, тримаючи в руках мої ескізи. Словом, прокинулася я вже втомленою, схожою на злого гнома із чітким усвідомленням, що від сьогодні все зміниться. І на жаль, не в кращий бік. 

Сьогодні — наш офіційний переїзд  в квартиру і початок двотижневого випробування. Я, звісно, випробувань не боюся, і від відповідальності не тікаю, а от Олександр… з ним можуть виникнути проблеми. Як мінімум через його паршивий характер, котрий йому, за словами мами, дістався від його рідного батька. 

З самого ранку наш будинок нагадував цирк або дурдом. Батьки демонстративно зайняли позицію “ми спостерігаємо і не заважаємо” і тому весь хаос зборів упав на наші з Олександром голови. Я намагалася впихнути у величезну валізу все своє життя: від улюблених джинсів до папок із художнім папером та вугіллям для малювання. Все валилося з рук, а речей виявилося значно більше, ніж я планувала взяти спочатку і це мене до біса дратувало. Бо ще ж Емілька треба було зібрати. А там… вагон і візок лише улюблених іграшок. 

Побачивши в коридорі Олександра, який стояв повністю зібраний, у своїй незмінній шкірянці й тримав лише одну акуратну спортивну сумку, я наступила на горло власному самолюбству, бо д розуміла — сама я не впораюся з усім. А просити допомоги в батьків у перший же день випробування, мені здавалось, ознакою безпорадності. 

— Слухай, Сашо, — покликала я його, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально. — Допоможи, будь ласка, донести оцю коробку й закрити валізу. А потім ще зібрати деякі речі малої. 

Олександр повільно повернувся. Він зміряв поглядом мої муки, а потім на його обличчі з’явилася та сама фірмова, лінива посмішка, яку мені щоразу хотілося стерти з його обличчя чимось важким.

— Серйозно? — він демонстративно поправив ремінь сумки на плечі. — А як же гучні заяви на кухні? Ти ж у нас така доросла, незалежна й самостійна. Ось і покажи клас. Сама роби. Мені здавалося, художники мають долати труднощі самотужки заради натхнення.

Трясця! Запобіжники всередині мене просто зірвало. Весь стрес від вечірнього рішення батьків вибухнув, запалюючи розум, спалюючи будь-які стоп-крани. 

— Знаєш що? Це все через твій егоїзм і вічне бажання випендритися! — випалила я, кидаючи ручку валізи. Вона гупнула, підкреслюючи мій гнів. — Якби ти не затіяв це шоу з орендованою квартирою прямо зараз, батькам би ніколи в житті не прийшла в голову така божевільна ідея! Ти просто не здатний прожити бодай тиждень, щоб не створити комусь проблем.

Олександр опустив сумку на підлогу, і його очі небезпечно звузилися. Образа зачепила його за живе, і маска байдужості нарешті злетіла. Або ж він просто не вмів чути та сприймати правду про себе. 

— Моїм егоїзмом? — його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай, але від цього став тільки небезпечнішим. — А твій гуртожиток ні до чого? Ти ж просто не могла стерпіти, що я з’їду першим. Тобі обов’язково треба було вставити свої п’ять копійок, щоб здаватися правильною на моєму фоні. Ти сама заварила цю кашу зі своєю раптовою незалежністю, а тепер шукаєш винного, бо банально злякалася відповідальності за малу.

— Я злякалася?! — я зробила крок вперед, задихаючись від обурення. — Та я хоча б знаю, з якого боку підходити до дитини! А ти? Ти ж злиєшся в перший же вечір! Втечеш кудись жо своїх “куріпок” і залишиш мене одну з Емількою. Бо тільки й вмієш, вдавати з себе крутого, а насправді — просто тікаєш, коли стає важко!

Напруга між нами досягла піку. Ми висловили одне одному стільки прихованих дорікань, скільки назбиралося за всі роки спільного життя батьків. 

Обличчя Олександр вмить стало схожим на червоний буряк, а в очах промайнуло щось схоже на глибоке розчарування, яке миттєво змінилося холодною байдужістю. Він різко махнув рукою, обриваючи суперечку.

— Думай, що хочеш. Задовбало щось тобі доводити.

Він розвернувся, підхопив сумку, висмикнув із тумбочки ключі від машини і швидким кроком попрямував до виходу.

— І коли ти збираєшся повернутися?! — крикнула я йому в спину, відчуваючи, як гнів переростає в раптову паніку.

Олександр навіть не обернувся. Важкі вхідні двері з гуркотом зачинилися, залишивши моє запитання висіти в порожнечі.

Тиша, яка запала в кімнаті, раптом стала гніючою. Я опустилася на свою нещасну валізу, обхопивши голову руками. З кухні почувся дріботячий тупіт і до вітальні зайшла Емілька, волочачи за собою ведмедя. Вона здивовано подивилася на двері, а потім на мене.

— А Сася пісов? — тихо запитала вона.

Я хотіла відповісти малій, що наш “Сася” просто боягуз, але в цей момент мій телефон у кишені джинсів завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Я ліниво витягла його, думаючи, що це мама пише про час виїзду, але екран змусив мене завмерти. Це було сповіщення від радіостанції, де я була підписана на оновлення одного анонімного нічного радіоподкасту, який слухала щоразу, коли хотіла сховатися від усього світу. Ведучий, чий глибокий іронічний голос завжди мене заспокоював, виклав короткий анонс сьогоднішнього вечірнього ефіру. Текст повідомлення на екрані свідчив: “Сьогодні о 22:00 поговоримо про те, як вижити, якщо вас замкнули в одному просторі з ворогом”.

— Що ж, хоча б якась розвага ввечері у мене буде в старомк новому житлі…