-1-

Я була готова жити де завгодно. У напівпідвальному приміщенні з сирими стінами, у кімнаті гуртожитку з тарганами-мутантами, які вимагатимуть у мене плату за проїзд до ліжка, або навіть у картонній коробці під мостом. Головне, аби якомога далі від цього дому. І, що найважливіше, якомога далі від нього. Від хлопця, який з кожним днем все сильніше діяв мені на нерви. 

Моє спокійне та звичне життя закінчилося рівно в той день, коли мій тато вирішив знову одружитися. Хто ж знав, що в комплекті з чарівною мачухою йтиме її старший син — Олександр. Справжній нарцис, брутальний бунтар у шкірянці, котру носив цілий рік й просто людина, яка вивела мистецтво дратувати мене на професійний рівень.

— Олександре, паскуднику! — я з усієї сили гупнула кулаком у зачинені двері ванної, відчуваючи, як закипає кров в венах. — Відчини негайно! Мені на першу пару, і ти про це чудово знаєш!

За дверима спокійно й навіть якось знущально шуміла вода. Цей бовдур навмисно окупував єдину нормальну ванну в будинку на сорок хвилин раніше, ніж зазвичай. 

Коли замок нарешті клацнув, я ледь не влетіла всередину, а Олександр виплив із туману, розслаблений, з нахабною посмішкою на своїх ідеальних вустах, на ходу витираючи мокре волосся рушником. І що найгірше — від нього пахло моїм улюбленим цитрусовим гелем. Знову користувався паскудник!

— Менше експресії, Олесю, — ліниво протягнув він, окинувши мій скуйовджений ранковий вигляд зверхнім поглядом. — Хоча, тобі корисно понервувати, творчі натури від цього краще малюють. 

— Ти просто нестерпний егоїст, якого забули навчити елементарних правил співіснування! — просичала я, залітаючи у ванну й навмисно зачіпаючи його плечем.

— Взаємно, сестричко, — кинув він уже будучи в коридорі, виділивши слово “сестричко” так, ніби, аби я знову згадала чому ненавиджу його. — Не забудь змити за собою пасту, художнице.

Звісно, після такої “теплої” ранкової зустрічі настрою на сніданок не було взагалі, але шлунок вимагав свого, тому довелося спускатися на кухню. Там уже панував звичний хаос: мама з татом намагалися випити каву, поки трирічна Емілька з ентузіазмом розмазувала вівсянку по столу, а Олександр уже сидів з айпадом, виглядаючи так, ніби це не він щойно зіпсував мені ранок. 

Я сіла за стіл, кинувши гнівний погляд на братика і навмисно переставила тарілку з тостами ближче до себе, а він у відповідь демонстративно забрав останній шматок сиру прямо перед моїм носом. Я посунула пляшку з соком, а він забрав ніж і виделку, що були на моїй тарілці. Тоді я підняла руку, щоб вкрасти у нього з тарілки шматок шинки, однак… 

— Так більше тривати не може, — раптом голосно вимовив Олександр, відкладаючи виделку і дивлячись на батьків. — Я більше не можу тут жити. Я знайшов квартиру в центрі, ближче до університету, і орендую її з наступного тижня. Я з’їжджаю. 

У мене всередині все аж підстрибнуло від обурення. Ах так?! Вирішив випендритися і зіпсувати мені переїзд?

— Я теж з’їжджаю! — тріумфально оголосила я, випрямивши спину й кинувши на нього переможний погляд. — Мою заявку на гуртожиток нарешті схвалили. Звільняю цей будинок від своєї присутності вже з понеділка.

Ми з Олександром одночасно виставили підборіддя, очікуючи на батьківський шок, докори чи хоча б благання подумати. Але реакція виявилася максимально дивною. Мама й тато не просто не засмутилися — вони перезирнулися, і на їхніх обличчях з’явилися однакові, підозріло хитрі посмішки, від яких у мене по спині пробіг холодок.

— Квартира і гуртожиток? — спокійно перепитав тато, сьорбаючи каву. — Чудові у вас плани, але є одна проблема. — ми з  Олександром переглянулися, — Ви обоє абсолютно не готові до дорослого життя. Яка вам самостійність? Ви ж поубиваєте своїх сусідів або залиєте їх у перший же день.

— Ми дорослі й відповідальні! — в один голос гаркнули ми з Олександром, і тут же знову люто зиркнули один на одного за цю раптову синхронність.

— От увечері ми це й перевіримо, — загадково посміхнулася мама, витираючи серветкою щоку Емільки. — О сьомій чекаємо вас вдома. Буде серйозна розмова. А зараз, бігом на пари.

Весь день в університеті я ходила як на голках, і, судячи з похмурого обличчя Олександра, якого я випадково зустріла біля виходу з корпусу, його теж гризло передчуття якогось урагану, що насувається на нас. Я тричі телефонувала матері, аби дізнатися щось, але так нічого і не вдалося. 

Коли о сьомій вечора ми дружно переступили поріг вітальні, батьки вже чекали на нас. Вони сиділи на дивані з абсолютно незворушними обличчями, тримаючи в руках якісь документи, а поруч на килимі Емілька зосереджено намагалася відірвати хвост пластиковому динозавру.

— Отже, любі мої, — тато поклав на журнальний столик зв’язку ключів, яка дзвінко вдарилася об скло. — Ми з мамою детально обговорили ваше бажання роз’їхатися. І ми готові піти вам назустріч. Ба більше, ми готові повністю профінансувати цей переїзд.

Я вже хотіла радісно видихнути, але тато підняв руку, закликаючи до тиші, а мама продовжила з тією ж хижою посмішкою:

— Але є одна умова. За два дні, нам з батьком потрібно поїхати у відрядження за кордон на два тижні і на цей час ми залишаємо вам нашу стару квартиру на Подолі. І... Емільку. Жодних няньок, бабусь чи помічників. Тільки ви вдвох і ваша молодша сестра.

— Що?! — моє серце просто зупинилося, а повітря в легенях раптом закінчилося.