Глава 2

Начебто і не так погано все склалося спершу подумала я  . Чесно кажучи я думала що нас закопають заживо і якби вони так вчинили то було б ще добре , а то в мене бурна фантазія . Я вже такого напридумала що можна було б написати дві книги жахів. Навіть з картинками і подробними описами катування , але ні .

Ті громили вічливо нас "попросили" сісти в машину, але спершу Максим почав заперечувати потім один із громил шепнул йому щось на вухо і той покірно сів в машину.  

Цікаво що він йому сказав може коротко розказав що з нами зробить і нас ніхто не знайде. Звісно сумно що Максим так легко сів у невідому машину.  Хоча про що це я , якби я була на місці Горького то зразу сіла б і не сперечалася. 

Не знаю скільки їхали , але по відчуттях години півтора точно. Скільки напевно я не знаю так як телефон у мене "ласково" забрали . Не знаю звідки в мене взялося стільки сміливості чи то зі страху , чи то адреналіну настільки багато що мозок підкидував шалені ідеї.  Я вирішила запитати куди ми їдемо. 

-А куди ми їдемо?  В ліс ?

-Вхах заржав як кінь один з громил .

-Ну ви ще не так много натворили чтобы в лес відповів другий громила який сидів за рулем.  

Говорив він то українською то російською, але більш менш культурно , що неабияк вразило мене. І  я вирішала йому про це скази .

-А ви досить культурно розмовляєте чесно кажучи я спершу подумала що ви дурний громила 

Спершу ляпнула а потім подумала все як завжди нічого нового. Макс на мене покосився знаю признаю зглупила ну з ким не буває. Хоча підказує мені серце в таких випадках немає шансу на помилки .

Чоловік повернувся подивився на мене спочатку із здивуванням потім з повагою а потім з смішинкою в очах.  Це все так швидко траплялося за секунд мабуть 15  а потім сказав :

-Поважаю смілива дівка все такое , но не принимаю .

-Ха ну це понятно сказала я 

Ой мамочка щось мене сильно занесло 

-Не забувай хто ми сказав третій громила який до цього весь час мовчав .

-Та я й не знаю а що я дісно не знаю хто вони такі 

-Ей донеси до своєї падруги хай замовкне сказав другий громила до Макса. 

-Ей Ліс благаю помовчи шепотом попросив Максим.  

-Добре я кивнула  

Дійсно краще помовчу а то наговорю дурниць і нас дійсно повезуть в ліс.  А мені цього не хочеться . Решту дороги ми їхали мовчки я дивилася у вікно і розуміла що за місто ми давно виїхали . Куди ми їдемо? ця думка не давала мені спокою.  От в поле мого зору потрапляє великий гарний будинок тільки мене хвилює чому будинок сам один.  Явно людей тут катують ніяка нормальна людина не захоче тут жити . В самоті та ще й біля лісу.  Доки я літала в своїх думках ми вже заїхали на частину будинка. 

-На вихід Сєрий ти бери дівку,  а ти Сєня пацана скомандував чоловік який сидів за рулем 

Напевно він тут главний та то й не дивно він виглядає більш угрожающе. От нас вже взяли під руки й повели в будинок. Навіщо брати під руки ? Ніби ми маємо куди тікати. Двері відкрила покоївка на лиці грала ласкава усмішка .

-Доброго дня вас вже чекають. 

Цікаво хто не встигнувши подумати далі мене потягли в будинок.  Хмм досить гарно,  але якось не комфортно ніби дорогий готель а не будинок в який хочеться повертатися. Далі ми піднялися на другий поверх і все йшли та йшли по коридорі доки не дійшли до одної з кімнат . Той що головний постукав у двері. 

-Заходте чую чоловічий голос 

Сєрий відкриває двері і ми проходимо у кабінет за столом сидить чоловік років так 27 може більше не знаю .Він здіймає на нас свій холодний погляд . Спочатку оглядає Макса а потім переводить свій погляд на мене уважно вдивляється в моє обличчя і раптом міняється в погляді .

-Аліска ти ? 

-Емм я , а ви хто ? 

Я взагалі не розуміла перед ким я стою і звідки він знає моє ім'я. 

-Що не пізнаєш? Якось лагідно посміхається чоловік. І  жестом запрошує нас сісти 

-Ніі відповідаю я

-Як так Аліско?  Запитує він

Я лише пожимаю плечима 

-Ну добре я розкажу хто я ) Якщо хочеш звісно 

-Звісно хочу  кажу я 

-Я і не сумнівався посміхаючись каже чоловік . І так я Дмитро це той хлопчик з яким ти пів дня сиділа на дереві. 

І  тут я згадала цей Дмитро в дитинстві мене бісив ми завжди змагалися хто кращий і одного разу поспорили хто залізить вищи на дерево. Залізти то залізли а злізти не могли так и сиділи доки про нас не згадати . Воювала я до 8 класу а Діма то 10 а потім ми якось почали досить нормально спілкуватися. Він став моїм найкращим другом ми дружили до тих пір доки Діма не поїхав в Америку вчитися . Ми з ним спілкувалися і по телефону і одного дня я написала Дімові але він не прочитав писала довго але ні одне моє повідомлення він не читав. Мені було від цього сумно бо він мене покинув.  Покинув в той час коли мені потрібна була його підтримка та допомога. Але з того часу коли він поїхав він сильно змінився колись він був худощавий в окулярах з брекитами ну скажемо так не мрія . Але як друг та людина він найкращий.А тепер на мене дивився чоловік з гарною білосніжною посмішкою без окуляр з гарним накаченим тілом . Він помужнішав тай взагалі став неймовірним . Мене взяла злість на чоловіка спочатку перестав спілкування а тепер усміхається ніби нічого не було от же зараза. Не знаю що мною керували в той момент але я встала та дала йому ляпас .

-За що? Не розуміючи моїх дій питається він 

-За що ? Я тобі скільки писала а ти не відповідав

-Я все поясню вже серйозно каже чоловік

-Я вже нічого не розумію це твій колишній каже Максим 

-А це твій теперішній питає Діма 

-Ні це не мій колишній вказую на Діму і ні це не мій теперішній тепер вже вказу на Максима.

Фух не так я собі все представляла . Я думала нас приведуть до чоловіка з пивним животиком він скаже ляпнете щось лишнє або розкажете комусь вам не жити і все таке . А не розбиратися з давнім другом тай взагалі що його помічники робили з тим чоловіком чому стріляли?  Ох відчуваю буде тяжка і водночас жарка розмова.