Стіл розділяв їх, як лінія фронту, на якій підписали капітуляцію. Вона дивилася на нього і вперше не відчувала ні люті, ні ніжності. Тільки холодний дослідницький інтерес, ніби розглядала складний механізм, у якого стерлися шестерні.
Колись тут була палка пристрасть. Вона пам’ятала цей гул у вухах, детермінований гормонами та ілюзією «своєї людини». Тепер залишився тільки шум кондиціонера.
— Я не ослухаюсь, — повторив він, і в його голосі вона почула не відданість, а тваринний жах. — Бо інакше я залишуся сам.
Ця фраза стала для неї моментом істини. Вона, як психоаналітик, зрозуміла: він не кохає її. Він просто боїться тиші у квартирі.
Вона для нього — не жінка, не особистість, а «затичка» для його екзистенційної діри в серці. Він — хороший виконавець.
Він принесе ліки, забере дитину із садочка, але не тому, що вірить у її цінності. А тому, що вона — його єдиний квиток у світ, де він не самотній.
Героїня відчула дивну легкість. Це було схоже на те, як закривають безнадійну справу мировою угодою.
«Сім'я — це не завжди про кохання, — подумала вона, спостерігаючи, як він нервово крутить у руках телефон. — Іноді це просто спільна оренда реальності. Він закриває мною свою порожнечу, а я закриваю ним дірки в логістиці свого життя».
Це був чесний контракт. Без дрібного шрифту. Без ілюзій про «споріднені душі».
Вона дивилася, як він сьорбає чай, втупившись в екран телефону, і раптом спіймала себе на абсолютній, дзвінкій порожнечі всередині.
Раніше її б це дратувало. Раніше вона б шукала причини, намагалася б висікати іскри з цього вогкого дерева, вимагала б уваги чи хоча б сварки. А зараз не було нічого.
І найстрашнішим було не те, що він затуляв нею та дитиною свою порожнечу. Найстрашнішим було те, що в цю хвилину вона зазирнула в себе і зрозуміла: її власні почуття теж мертві.
Вона більше його не кохала. Пристрасть вигоріла дощенту, залишивши по собі лише холодний попіл. Дні стали однаковими, беземоційними. Суцільний день бабака.
Вона не подавала на розлучення не через надію все виправити. Вона не йшла через банальну жалість... Це токсичне почуття до гарного, але порожнього чоловіка, який без неї просто розсиплеться на шматки.
Але що робити із собою? Це питання билося у скронях, не даючи дихати. Як прокидатися щоранку поруч із людиною, до якої відчуваєш лише співчуття з домішкою втоми? Як грати в сім'ю, усвідомлюючи, що ти стала просто зручною милицею для чужого страху? Жалість до нього повільно зжирала її власне життя.
Неможливо кохати чоловіка, якого перестала поважати та рішення якого не визнаєш. Вона зберегла йому ілюзію дому, але тепер сама була абсолютно самотньою, добровільно замкнувши себе в цьому зручному, але мертвому шлюбі.