Розділ 17

Минуло ще кілька тижнів і Тоня почала оживати. Вже зовсім скоро вона поїде. Сходить нарешті до лікаря та вилікує ногу. Поцікавиться у куратора (цікаво, хто буде замість Пороховського?), яким чином вона може влаштуватися на роботу. Треба тільки трошки потерпіти. Кожен день наближав її до мрії.

Батько з братом збиралися на ярмарок, проте Тоня вже була в полі і не бачила їхнього від’їзду. Але такі відрядження чоловіків завжди її тішили — вона могла у розпал робочого дня прийти додому й відпочити. Сьогодні дівчина збиралася нарешті трошки почаклувати й нарешті дізнатися, чи все вийде і що на неї в майбутньому чекає.

Але замість тиші та прохолоди, Тоню зустріла сварка. Першим, на що дівчина звернула увагу, були червоні каламутні очі матері. Жінка лежала на підлозі, а батько хлистав її сіро-рожевою ганчіркою.

Антоніну неначе окропом обкотило! Це не ганчірка! Це сукня від Офелії, яку Тоня так і не наважилася дістати з валізи. Як і інші дві, витвір кравецького мистецтва чекав на свій час, щоб повернутися в місто. Куди тут ті сукні вдягати? Тепер дівчина побачила і свою розчахнуту валізу посеред кімнати та інші сукні, які валялися на дивані і які прискіпливо роздивлявся брат. В руках хлопець тримав оксамитовий мішечок. Саме в ньому були прикраси, які були вкладені у коробку зі смарагдовою сукнею.

— Чому ви копирсаєтеся в моїх речах? Що тут взагалі відбувається? — дуже тихо спитала Тоня, але всі присутні її почули.

— Відбувається те, що родина дізналася про огидну поведінку одної з її членів, — братець нарешті відірвався від розглядання коштовностей. — Сестро, от скажи мені, чому ти за свої «послуги» (і так він ті послуги виділив, що одразу було зрозуміло — не про ворожіння йдеться) гроші не брала? Їх точно легше було б використати, ніж непотрібне нікому шмаття. Хто його тут, в селі, купить? Хіба що коштовності можна буде ювелірам на ярмарку продати, але все одно за безцін — навіть документів на них нема.

— Дарма я тебе навчатися до міста відпустив, — батько нарешті перестав бити маму та повернувся до Антоніни. — Звідки в тобі та натура взялася? Сором який на все село! В Кабаченків донька — повія! Досить! Будеш сидіти вдома! Навчатися вона хотіла! Ось чого ти навчилася! Розтрибуха!

— Остапе! — вигукнула мати й повисла на нозі батька. — Не чіпай її. Я тобі ніколи того не пробачу.

— Хіба мені твоє прощення потрібне? Це ти винна, що в тебе донька така виросла! — заволав батько та стусонув матір. Вона знов впала, а батько ще й додав ногою. — Мовчи, Орисю, бо біда буде.

Чоловік майнув до комину і зняв із гвіздка батога.

— Ну, доню, не думав, що дорослу бабу треба виховувати саме таким чином, але вже як є. Я чоловіка тобі файного підібрав, а ти все по одному місцю пустила, розсуваючи в місті ноги перед кожним за дешеві подарунки! Нічого, як загояться сліди від батога, то можна буде тобі чоловікові віддавати. Хіба що він за тебе багато не дасть, раз вже ти порчена. Але нічого, зате робітниця вправна. Та може й досвідом вразиш.

Кожне слово — немов цвях у труну дівочих мрій. Тоня навіть не одразу зрозуміла, в чому саме батько її звинувачував. А коли второпала, то щоки опалило жаром, а спина вмить стала мокрою. Батько тим часом наближався ближче, але не замахувався.

— І кому ж ти мене продаси? — слово засватати в даному випадку не підходило.

— Чи тобі є різниця під кого лягати? — вишкірився батько. Тоня його не впізнавала. Звісно, він ніколи не був чудовим та люблячим, але щоб аж на стільки! — Тарас  Чмутенко зголосився за тебе непогані гроші заплатити.

— Йому ж за шістдесят давно! ­— Тоня повільно відступала до дверей. Руки мліли. Здавалося, що литка боліла з кожною миттю сильніше. — Зараз не темні часи й дівчата не зобов’язані виконувати накази скажених батьків.

— Ну так поскаржишся, — посмішка батька стала ще більш хижою, — якщо зможеш. А поки я тебе навчу покорі та повазі до батьківського слова.

Остап замахнувся, проте Тоня вже майнула у відчинені двері. Позаду щось загриміло, заголосила мати. Але дівчина вже не бачила — вона вискочила на подвір’я, та раптом пригальмувала, підіймаючи чоботами пил. Посеред двору стояв знайомий сріблястий екіпаж, дверцята якого відчинилися й на землю ступила чоловіча нога в лакованому чоботі. Вже за мить весь чоловік опинився на вулиці й Тоня відкрила рота. Тут, в селі, біля її хати, в чорній військовій формі, із житнім волоссям, заплетеним у дивну косу, стояв та дивився, витріщивши очі на розпашілу дівчину, Богуслав Закордонський.

— Мала, — чоловік розкрив руки для обіймів, — звісно, я радий, що ти біжиш мені на зустріч. Але позаду тебе якийсь підстаркуватий пан з батогом в руці й молодий панич з перекошеним обличчям. Це ти від них тікаєш?

Антоніна дивилася на Закордонського і не знала, що робити. Плакати, сміятися, кидатися в обійми чи тікати подалі від своєї страшної родини? Більш за все дівчині хотілося пірнути в чоловічі руки й сховатися від того жахіття, що вирувало навколо. Хотілося заревіти та пожалітися, тикати пальцем в тих, хто образив. Дівчина втомилася бути сильною. А незалежною їй бути забороняли. Нарешті Тоня вирішила й сковзнула в обійми. Шмуригнула носом, але плакати не стала — хоч і через силу, але стрималася.

Батько з братом не поспішали. Ані розбиратися із занепалою родичкою, ані з’ясовувати, що то за жевжик взявся нізвідки на їхньому подвір’ї.

— Ти хто в біса такий? — нарешті спитав Олекса, але від батька далеко відходити не став. Про всяк випадок.