Розділ 16

— Ти уявляєш, — волала Маруся, а Тоня кривилася. Нога майже не тривожила (принаймні поки її не чіпаєш, та й князівські цілителі свою роботу виконували зовсім непогано), а от голова просто розколювалася. Гримаси Тоні від подруги не приховалися. — Не кривися! Краще послухай!

— Краще одразу мені скажи, що саме трапилося! — перервала Антоніна. — І як так вийшло, що колонна розлетілася на шматки? Академію закриють усю? Чи тільки старий корпус? Княжич цілий? Бо я бачила, що наче цілий, але раптом його якимсь шматком добряче приклало?

— Всі живі, — Маруся всілася на ліжко до Тоні, — але так буде недовго.

— Що? — підхопилася й скрикнула (бісова нога! І голова.). — Хтось постраждав? Артемій? Микола? Богуслав? Князя зачепило?

— Здається, це тебе зачепило! — гримнула подруга. — Дай розповісти! Будеш слухати чи ні?

— Буду… — набурмосилася Тоня. Їй здавалося, що вона в тій клятій лікарні цілу вічність, а не дві доби. Першу дівчина спала. Лікарі обдурили в одному — наступного дня ніхто до неї з новинами не прибіг. І воно не дивно, адже нікого не пускали. А от коли Тоня добряче відіспалася, то не знаходила собі місця, накручуючи себе і вигадуючи якісь зовсім дикі варіанти розвитку подій.

— Не пощастило Артемію, і ні, його не зачепило, там інша історія. Міністру освіти та Тихону теж нічого доброго не світить.

— Видатному танцюристу?

— Так, йому. Слухай далі.

Вже за п’ятнадцять хвилин Антоніна була в курсі всіх подій. Принаймні тих, які можна було розголошувати. І зовсім трошки новин, які були відомі виключно вузькому колу та безпосередньо причетним. Маруся страшенно тішилася, що Микола от вже третій день вважається їй за пару — хлопець був цінним джерелом пліток. Отже вона була хоч одним пальчиком, та все ж обізнана у державній таємниці.

— Не можу повірити, що кнур-Артемій планував мене скалічити! — Тоня просто палала від обурення. Була б на те її воля, вона б сама пришибла викладача й залицяльника тою колонною. Бажано, до смерті. — Мало мені було батька, який вбачає в мені виключно безкоштовну робочу силу. То мені ще й залицяльник-покидьок дістався! Допоможи мені підвестися!

— Куди ти зібралася, недолуга? — Маруся окинула подругу жалісливим поглядом. Звісно, така новина була для Тоні ще болючіша, ніж спір Закордонського. — Якщо задумала вбивство срібнокосого покидька, то доведеться все добряче продумати. Він за ґратами і навряд звідти вийде. Хіба що на шибеницю. Але ти ж саме цього і бажаєш.

— Дівчина в мені каже, що я маю бути милосердною, — закотила очі Тоня, — а от робітниця баштани — щоб він сконав якомога скоріше.

Дівчата зареготали. Проте за мить, після короткого стуку, до палати увійшли цілителі та лакей її світлості княгині Юстини.

— Вельмишановна панна Кабаченко, — схилився у низькому укліні лакей. — Її світлість бажає Вам якнайшвидшого одужання. Після огляду лікарів, екіпаж княгині Юстини до ваших послуг. Вас відвезуть додому. Чи потрібна вам допомога у пакуванні речей.

— Панна Кабаченко безмежно вдячна її світлості за турботу, — Тоня не встигла рота відкрити, як подруга вже втрутилася. Дівчина зиркнула на Марусю, але казати, що це до неї зверталися, тож і відповідати їй, при чужих людях не стала. Але Бокарева зробила вигляд, що не помітила осудливого погляду й продовжувала. — Речі Антоніни вже зібрані і їх можна завантажувати до екіпажу.

— Усі мої речі? — заволала Тоня. — Мене що, виключили з академії?

— Звісно, що ні. Я склала твою валізу, все інше залишилося на своїх місцях.

— Дякую, — тоня трошки заспокоїлася.

— Ходімо, шановний, — звернулася Маруся до лакея. — Я допоможу, доки панну будуть оглядати.

Вже за п’ятнадцять хвилин Тоня знала, що вона на шляху до повного зцілення і може спокійно повертатися додому. Лікарі радили утриматися від фізичних навантажень ще протягом тижня. Кабаченко мугикнула та сумно усміхнулася. Тиждень нічогонеробства вдома? Дуже смішно. Але робити було нема чого, очевидно, що її ввічливо, але цілеспрямовано відсилали подалі від місця майже трагічних подій.

— Ти не поїдеш зі мною? — в очах Тоні засяяла крихка надія.

— Може за кілька тижнів завітаю. — Марусі на мить стало незручно. Проте вона справді не мала можливості супроводжувати подругу додому. Та й чудово розуміла, що нічим їй вдома не зарадить. А вже по приїзді Тоня геть забуде думати про гостей і намагатиметься зробити все, аби ніхто не приїхав і не побачив, як дівчина живе по-справжньому. — Напиши мені, як приїдеш.

Екіпаж рушив і Маруся відправила подрузі повітряний поцілунок.

Додому не хотілося. Тоня вдивлялася у знайомі пейзажі, які пролітали повз вікна до огидного швидко. Гори перетворювалися на рівнини. Степ ще квітнув та зеленів, але дівчина знала, що за кілька тижнів він стане геть жовтий із сивими пасмами ковили. Замість містечок із ратушами та ярмарками все частіше проминали села та поля з утомленими важкою працею селянами. Вже ввечері дівчина ступила на рідне подвір’я, коли водій відчинив дверцята та подав руку. З будинку вискочила мати й кинулася до Тоні. Слід за нею на ґалас вийшов батько й невдоволено оглянув доньку та транспорт, на якому вона дісталася дому.

— Хіба я та вся родина так важко працюємо задля того, щоб ти бездумно витрачала кошти, роз’їжджаючи князівством на приватних екіпажах?