Розділ 15

В кабінеті ректора Людкевича було повно людей. В його кріслі вмостилася княгиня та, не звертаючи уваги на галас, дрімала. Вечір видався напружений, ніч почалася теж не з приємнощів. Сьогодні Юстина могла втратити єдиного сина. Тож, жінка багацько поволала, а потім випила усі краплі, що призначив князівський цілитель та відпочивала. Звісно, зручніше було б в номері готелю, ще краще — вдома у власному ліжку, але вже як було.

Поряд із дружиною стояв князь Семен Потороченко. Час від часу він вимірював кроками кабінет та вглядався в темряву за вікном. Деінде світилися ліхтарі, але якось непевно. Взагалі складалося враження, ніби все навколо завмерло в очікуванні князівського гніву. Але той все ніяк не приходив.

Ще в одному кріслі розвалився княжич Федір. Подряпини на обличчі майже затягнулися, а сам хлопець був собою страшенно задоволений. А як інакше? Він сьогодні герой в очах більшості молодих панянок! Не злякався, відштовхнув, накрив собою! Ну, майже. Все ж більшість лаврів дісталася іноземному вистрибайлу — це він розвалив колону, зберіг життя княжичу з найкращою адепткою академії. Ще й зараз тут стовбичив та кидав розлючені погляди на викладача з передбачень та худющого незграбного адепта. Вони-то тут нащо?

— Я не один раз вам казав, пане ректоре: неможна використовувати цей корпус для навчання або влаштовувати будь-які заходи! Це вкрай небезпечно! А ви весь час казали, що це все на краще! Це приверне увагу шанованих громадян та заохотить меценатів надавати кошти на відновлення історичної будівлі! — знову заголосив міністр освіти. — Нема з чим сперечатися! Дійсно, привернули увагу. Скільки разів я повторював! І не тільки я! От, шановний пан Пороховський хіба не стверджував те саме? Чи не жалілися студенти на невідповідні умови для навчання?

Гідеон Кузьменко махнув в бік Артемія та Тихона Безклепченко. Ті закивали, погоджуючись із міністром. Ректор стояв мовчки, дивлячись на носки своїх чобіт. Нема чого було казати, він дійсно сподівався, що оцим балом остаточно зверне увагу громадськості до проблем академії. Але він не хотів, щоб хтось постраждав. Він хотів, щоб князь побачив неймовірну будівлю та профінансував відновлення. Хоча більші надії він покладав на княгиню Юстину — це вона ратувала за збереження історичних пам’яток. Та вийшло навпаки…

— Вельмишановний княже, милостиво прошу дозволити мені, як голові над усіма навчальними закладами, закрити цей корпус та виставити його на продаж. — все ніяк не вгамовувався Гідеон. — Най утримує його в належному стані той, хто може це собі дозволити. Той, хто має не тільки фінансові можливості привести до ладу ці напів руїни, а й нестримне бажання. Як міністр освіти, я зобов’язаний берегти учнів від небезпеки.

— Гадаю, — нарешті почав обережно ректор, — що пан міністр має рацію. Він, як ніхто зацікавлений у збереженні культурної спадщини.

— А власні кишені від розорення, — раптом пролунало з кута, де стояв Богуслав. — Мабуть, пан Кузьменко вже й підходящего покупця знайшов. Не дарма ж пан Пороховський так завзято вмовляв Людкевича на продаж, замість того, щоб із своїм впливом у суспільстві шукати меценатів. Або посприяти відновленню самому. Скільки міністр тобі пообіцяв, Артеміє?

В кабінеті повисла тиша. Навіть Юстина прокинулася, потерла заспані очі, зовсім не по-князівські позіхнула та вперилася важким поглядом у викладача.

— До чого тут я? — обурився Артемій, відкинув з плеча срібне вогке від поту пасмо, зблиснув очами та високо задер підборіддя. — Хіба я можу бажати заподіяти шкоди власним учням?

— От і відповідайте нам, пане Пороховський, на це питання, — князь пройшовся кімнатою й зупинився, на протирічь своєму зверненню, навпроти міністра Кузьменка.— І ви, Гідеон, теж не мовчіть. Гадаю, Вам є про що розповісти. Або може краще оцей молодий пан, раптом  у більш досвідчених відняло мову. Пан Закордонський, що ви про це знаєте?

Богуслав схилив на мить русяву голову та почав розповідати. Слово за словом почала вимальовуватися огидна картина.

Все почалося з передбачення Кабаченко, яке вона не розкрила викладачеві у повному обсязі, а от із Закордонським поділилася. І це його наштовхнуло на чималі роздуми. З рештою, кому, як не йому, знати різні схеми із нерухомістю. Він не з простої родини, тож надивився на різне. Інколи схеми привласнення були такими чудернацькими, що складно повірити у їхню ймовірність. Але вони були. Тож Богуслав знав, куди дивитися та на що звертати увагу.

Далі чоловік випадково  підслухав розмову ректора та викладача. Звісно, ревнощі та стихія, що повсякчас намагалася вирватися з-під контролю, затьмарювали розум, але важко було не розчути палкі вмовляння здихатися будівлі та не розпізнати напівпрозорі погрози. Артемій у фарбах розписував Зоряну Людкевичу, що станеться, якщо хтось постраждає. А також співав соловейком, як всім добре буде, як корпус отримає нового власника, а ректор — вдячність у непоганому еквіваленті. Що правда, тоді чоловіки пішли далеко і було складно не виказати себе та продовжувати підслуховувати. Тож, що саме на таку вигідну пропозицію відповів ректор — Богуслав не чув. Хоча, виходячи із результату, Людкевич погодився навряд.

Картинка остаточно склалася, коли Микола Ведмеденко нарешті зголосився поговорити з Богуславом та розповів про сповідь п’яного, як чіп, Тихона Безклепченко. І ця історія вразила Закордонського чи не найбільше. Хлопець, хоч і недолугий та незграбний, проте мав неймовірний потенціал і чи не найвищій рівень магічного дару. Всі дороги перед ним були відкриті після закінчення навчання — його магія, що дозволяла створювати неймовірні будівлі, зробила би його неймовірно багатим та відомим. А замість того, щоб трошки почекати і завершити навчання, він погодився за копійки звалити колону на дівчину з академії.