Розділ 14

Так гуртожиток не пожвавлювався навіть в часи найскладніших іспитів або в перші дні навчального року, коли новачки не знали що і де та носилися навіженим табуном.

Сьогодні ж здавалося, що обезглузділи взагалі усі. Дівчата бігали від кімнати до кімнати. Хтось шукав резинку чи шпильку — ну ж бо без цього зачіска не вийде. А хтось, через нервування, відірвав шмат святкової сукні і, пересилюючи приступи паніки, вишукували голки з нитками або майстринь, які змогли б це виправити швиденько й щоб було непомітно. Воно й не дивно — не кожного року до академії  на останній бал навчального року приїжджає князь із родиною. А там княжич неодружений!

Тоню загальна істерія не оминула. Але не через титулованого холостяка. Коліна дрижали, адже вона мала прийти до святкової зали під руку з викладачем. Це буде шоком для всіх. Пересудів буде стільки, що чи не вперше за два роки Тоня була щаслива —завтра треба повертатися додому.

Трошки заспокоювало, що суконь було аж три і, раптом що, можна було швидко перевдягнутися. Проте вганяли в сум підбори. Так, в Тоні ці туфлі вже кілька років, але куди їй було їх носити? На заняття? Недоречно! В місто на прогулянки? Незручно! На танці вона не ходила.

А ще вона боялася… Побачити Богуслава з іншою. Ясна річ, не їй про таке казати — сама не одна буде, але побачити поряд з ним Ларису! Чи якась інша буде кружляти в його обіймах під час танців. Жах! Як вона зможе змусити себе не звертати на це уваги й просто насолоджуватися святом?

Дівчина позирала на три сукні. Вибір вона зробила давно, але все одно сумнівалася. Туфлі до ніжного шифону не пасуватимуть, а приміряти разом Тоня чомусь так і не наважилася. Вона сукню Офеліі взагалі не вдягала. Сама не знала — чому. Мабуть, настав час саме зараз.

Антоніна взяла неймовірного вигляду довгу сукню й нарешті натягнула на себе. В кімнаті немов посвітлішало й засвітилося золотавими промінцями. Незчулася, як із дзеркала на неї поглядала віддалено знайома красуня. На одне плече, з високою талією та неймовірним кольоровим поєднанням, сукня робила Тоню схожою на богиню сивої давнини. Коса немов сама собою розсипалася водоспадом рудих локонів по плечах, золоті прикраси-гілочки магічним чином з’явилися у волоссі та на зап’ястках. Обличчя засяяло, губи стали червоніші, а вії та брови виразніші. Навіть взуття з’явилося! Сандалі на низькій ході, м’які та майже невагомі із довгими стрічками, що оплітали литки.

— Оце ти даєш, Офелія! — видихнула Кабаченко. Звісно, вона розуміла, що дівчина — майстерна кравчиня. А як інакше можна було створити сукню без примірок, доки клієнтка валялася безтями на підлозі? Але Тоня не очікувала, що до сукні в комплект входив магічний образ. Вона почувалася дівчинкою з казки, яку на танці збирала фея-хрещена. Зітхнула гірко — годинник ще не б’є північ, а Тоні вже шкода перетворюватися на звичайну людину.

Тягнути було вже нема куди — чомусь не хотілося, щоб Артемій зайшов до кімнати. Дівчина взяла невеличку сумочку-вузлик та вийшла з кімнати. Біля дверей зіткнулася з Марусею. Та теж причепурилася і цегляно-червона сукня чудово підкреслювала і темне волосся у високій зачісці, і карі очі, і смагляву шкіру, надаючи їй загадкового мерехтіння.

— Оце ти даєш! ­— Маруся аж рота відкрила, побачивши подругу.

— Я те саме сказала про кравчиню. Та й про тебе.

— Неймовірно! В Артемія буде серцевий напад! — хижо посміхнулася подруга й додала: — І в Богуслава. Най подивиться, кого так і не добився.

Тоня лише очі закотила — Маруся така Маруся. Але почуватися от такою, по-справжньому гарною, їй подобалося. Дівчина ніколи не вважала себе красунею: ніхто ніколи їй такого не казав. А на красиві речі чи дієві засоби потрібні були кошти, які ж звісно «краще витратити на добрива, насіння чи зайві три куби води для поливу.» Можливо через це Тоня вчилася весь свій час і нікому не спускала насмішок. Перше, щоб було чим пишатися, друге, бо краса — не найголовніше.

Під невеселі думки Тоня не помітила, як вони з Марусею опинилися в холі гуртожитку. Там на них вже чекали. Микола вклонився незграбно й простягнув руку партнерці по танцях. Пан викладач стояв й не рухався. Ані вітання, ані укліну. Жодного слова. На чоловічому обличчі був такий вираз обличчя, наче йому дійсно за мить стане кепсько. Хіба що закам’янілі вилиці видавали нервування.

— Пане Пороховський, — втрутилася в ці переглядини Маруся, — хіба у Вас мову відібрало?

— Маруся! ­— Тоня шикнула на подругу. А тим часом Артемій вже усміхався. Він вишукано вклонився й поклав в долоні Антоніни квітку-браслет зі стрічками насиченого бордового кольору. Сперечатися Тоня не стала й закріпила квітку на зап’ястку. Ця прикраса чудово б пасувала до іншої, першої сукні, але не до образу від Офелії. Проте гармоніювала із «метеликом» на шиї викладача.

— Ти неймовірно виглядаєш! ­— Пороховський підніс руку Тоні до губ й залишив на ній короткий та на диво прохолодний поцілунок. Після підставив дівчині лікоть і повів до виходу.

— Дякую, — зашарілася дівчина, почуваючись ніяково і не знаючи, що відповісти. Що він теж гарний? Від чоловіка пахло важким солодкавим ароматом. Цікаво, чи він не хотів свій по-місячному холодний образ зробити теплішим за допомогою такого запаху?

Цього року бал вирішили влаштувати у старому корпусі й Тоня з Артемієм повільно йшли до нього алеями. Вечір вже спустився й на деревах запалали маленькі ліхтарики. Дівчину тішило, що для танців обрали саме бальну залу, їй вона завжди здавалася створеною спеціально для танців. Дівчина похитала головою. Для чого, як не для танців, створювалися подібні приміщення?