Розділ 12

Хтось постукав кістяшками по столу й дівчата відсахнулися одна від одною зі швидкістю кішок, яких облили холодною водою. Тоня з Марусею так захопилися обговоренням, що навіть не помітили, як поряд з’явилася висока струнка фігура, гарно підкреслена дорогим костюмом. У повітрі розлився солодкавий аромат пачулі, мускатного горіху та дубового моху.

— Я не заважатиму? — спитав Артемій Пороховський, проте на відповідь не чекав і вже сідав поряд з Марусею.

— Звісно ні, — Бокарева скривила Тоні «страшну» рожу. А потім усміхнулася до викладача. — Я дуже хотіла подякувати, що не дозволили моїй ліпшій подрузі сконати від голоду.

— Ну, — чоловік відкинувся на спинку, поправив сріблясте волосся та усміхнувся. — Антоніна не тільки ваша найкраща подруга, але й моя найкраща учениця. Втратити такий талант було б невиправною втратою. Чи не так?

— Звісно! — Маруся стусонула ногою подругу, немов кажучи «посміхайся!».

— Я мимоволі підслухав останні слова, — повільно, розтягуючи голосні, промовив Артемій. — Чудово, що молоді панночки збираються на останній бал в цьому навчальному році.

Тоня сиділа пряма, неначе проковтнула голоблю, й намагалася усміхатися. Маруся виразно грала подрузі бровами.

— Шкода тільки, — тим часом пан викладач продовжував розливатися весняним птахом, — що такі файні дівчата не мають супровідників на важливий для кожної юної панянки захід. Я вважаю, що як більш досвідчена особа, зобов’язаний допомогти.

Пороховський роззирнувся. Неподалік сиділа купка адептів. Серед хлопців за столом виявився й Богуслав. Він похмуро спостерігав за Тонею, а Артемія, здавалося, був ладен тим поглядом спопелити. Викладач посміхнувся самим губами та підморгнув супернику.

— Панич Ведмеденко! — звернувся він до сусіда Закордонського. — Як на то ваша ласка, то приєднайтеся до нас на кілька хвилин.

Кремезний парубок підвівся та підійшов до столу. Покуйовдив брунатне волосся, зиркнув на Марусю важким поглядом з-під густих брів і присів на вільний стілець.

Тоня дивилася на все це дійство і все ніяк не могла зрозуміти — як вона тут опинилася, чому все це з нею трапилося і куди бігти. Немов здалеку, дівчина чула розважливий голос  Артемія та хрипкий голос Миколи. Чоловіки не сперечалися, але обговорювали щось важливе дуже жваво. Погляд Богуслава обпікав щоку.

— Тоді домовилися, — чоловіки потиснули один одному руки й сиділи задоволені. Маруся навпроти сяяла, немов добре натертий чайник.

— Що? — так таки спитала Антоніна.

— Микола буде моїм супровідником на цьому балі, — заторохкотіла Маруся. — Чудова новина, чи не так?

— Дійсно… — Тоня розуміла, чому так радіє подруга. Вони з Ведмеденко мають виглядати на диво гармонійно.

— А тебе супроводить пан Пороховський! — не замовкала подруга. — Це дуже мило з його боку.

— Дійсно…

Довгі пальці з відполірованими нігтями та виразними суглобами накрили тонкі дівочі й Тоня сіпнулася.

— Тоді не буду відволікати. В цю суботу захід починається о шостій. Буду чекати в холі гуртожитку о пів на шосту. — Артемій підвівся, кинув зневажливий погляд на сусідній столик та нахилився до Кабаченко нижче. — Радий, що ти погодилася.

Дівчина тільки кивнула. Її згода пройшла повз і, якби в неї хтось спитав «коли ти ту згоду надала», то Тоня б не змогла того згадати. Все пройшло немов в тумані.

Слідом за Пороховським пішов й Микола — повернувся до друзів. За чоловічим столом назрівала сварка.

— Що це в біса було? — зашипів біблійським змієм Богуслав.

Микола плюхнувся на стілець та примружив очі. Пояснювати наставникові, що давно накинув оком на Бокареву, хлопець не мав жодного бажання. По-перше, не хотів вислуховувати довгу лекцію про те, що зайві прив’язаності — це зайвий клопіт і до жінок треба відноситися значно простіше. А по-друге, що б він зараз не сказав, розлючений Богуслав не почув би. Микола розумів — друг сердиться не на нього, а на срібнокосого викладача, який обскакав його у питанні з Кабаченко.

І хлопець розділяв думки Закордонського з цього приводу — неприємно, коли дівчина, що тобі подобається, не звертає на тебе увагу. Ба більше! Ніжно тримається за ручки з людиною, яку ти терпіти не можеш. Щось подібне відчував і сам Ведмеденко, коли Богуслав дав йому завдання — звабити Ларису, а от Маруся мала дістатися Тихонові. Тоді хлопець замалим не перешибив недолугого парубка чимось важким. Або не задушив у ведмежих обіймах. Не дарма ж йому випала магія ведмежої сили та часткової трансформації.

Богуслав немов підслухав думки й завів пісню про ціль та зобов’язання.

— Слухай! — неочікувано навіть для самого себе, рикнув Микола. — Хіба Лариса не за тобою упадає? Не заради тебе вчинила той концерт? Що я маю тепер зробити? Прийти та сказати, що для тебе вона — бруд на взутті, а от він я, красивий та сильний, то швиденько її втішу?

— Так! — гримнув у відповідь голова спілки. — Раз ти учасник нашого закритого клубу, то мав би вчиняти так, як потрібно, а не як в голову стукнуло! Я тебе наступником оголосив, а ти!

Микола б міг багато сказати другові. Хоча б те, що до спілки він приєднався геть не для того, щоб дівчатам голови дурити чи поводитися, неначе цап душний. Хлопця приманювала сама ідея спільноти. Цілком ймовірно, це говорила в ньому магія, яка вимагала створювати клан, а не блукати на самоті.