Розділ 11

Ще тиждень гуртожиток гудів, обговорюючи останні плітки. Навіть підготовка до балу відійшла в бік, полишаючи час та простір для перемивання кісточок. Весь цей час Тоня намагалася якомога рідше виходити з кімнати. Зазвичай дівчина мала сили ходити з гордо піднятою головою при будь-яких негараздах. Але цього разу просто не було на це сил. І вона навіть не розуміла, що вразило більше: необґрунтовані ревнощі Богуслава чи справжня сутність Лариси, яка так несподівано відкрилася. «Сучність» — так казала Маруся. Тоня погоджувалася, проте легше не ставало.

 На додачу вона сумувала. Невже можна по-справжньому прикипіти до людини всього за кілька зустрічей, особливо якщо ті видалися не найкращими? Чоловік приходив до неї уві снах, після яких дівчина прокидалася розбитою та втомленою, неначе після важкої праці на баштані. А вони у сновидіннях геть не кавунами займалися! Коли Тоня нарешті виринала зі сновидінь — губи палали, серце калатало, а все тіло було сповнене жаги чоловічих доторків. Обпоїв він її чи що? Хоча навряд. Він те зробити міг тільки через каву, але тоді б Маруся теж мала займатися з Закордонським неподобством уві снах. Але подруга мовчала.

Кілька разів приходив помічник Артемія, приносив кошики з їжею. Та записок не було і зустрітися пан викладач не намагався. Антоніна розуміла, що це тимчасово і — скоріше рано, ніж пізно — доведеться відмовити або погодитися на запрошення. Дівчина намагалася відтягнути момент істини якомога далі.

В двері загримали і Тоня на мить прикрила очі. Це вже ставало буденністю — постійний стукіт. Може, треба ті двері взагалі прибрати, щоб відвідувачам було зручніше вламуватися до її приватного простору? А ще краще, звернутися до адептів з факультету побутової магії — най начаклують такий захист, щоб кожного, хто постукає в двері, за зад гусак щипав! Або ґедзь за носа вкусив. Від кровожерливих думок Тоня трохи повеселішала. Проте все одно вирішила прикинутися, ніби вдома нікого нема. Але цього разу не вийшло.

— Антоніна Кабаченко! — заволали з коридору. — Я знаю, що ти вдома! Відчини негайно!

Тоня зітхнула важко та попленталася до дверей. Якщо Маруся захоче, вона і через вікно залізе. Легше було впустити подругу через двері.

— Досить! — гримнула Бокарева й влетіла до кімнати. — Ти скнієш тут в чотирьох стінах! І через що? Піднімай свої ліниві сідниці й ходімо годувати тебе нормальною їжею.

— Та я ніби й так не голодую, — Тоня махнула в бік кошиків, на боках яких виразно сяяли назви міських ресторацій.

— То складеш компанію голодуючій подрузі! — Маруся вперла руки в боки й набурмосилася. — На відміну від тебе, мене Закордонський не підгодовує.

— Це не він…

— Чудово! — сплеснула руками подруга. Здавалося, що вона кинеться зараз на Тоню й почне її душити. Не серйозно, звісно. Та тим не менш. — Тобто твій другий залицяльник не полишив тебе у спокої і перейшов до активних дій? Це ж від Артемій?

— Так. Це Пороховський попіклувався, аби я від голоду не сконала, — буркнула Тоня та почала приводити себе до ладу. Маруся замовкла й подругу більше не чіпала. Новина про найгарнішого викладача академії її не ошелешила — вона ж бачила записку. А от те, що він так про подругу піклувався, було приємною новиною.

Коли хвиля рудих переплутаних пасм була зібрана в косу, обличчя вмите, а зуби почищені, Тоня вбралася у зручні штани та простору сорочку і дівчата нарешті вийшли. Тоня роззирнулася довкола. Чомусь їй здавалося, що в будь-яку мить може вискочити Лариса й вчепитися у волосся.

— І що ти про нього думаєш? — чорні очі подруги впилися поглядом в Антоніну й усім своїм виразом вимагали сповіді. — Погодишся чи відмовишся? Що тебе взагалі зупиняє?

— Я навчаюся, немов проклята, намагаюся досягти всього сама. Нарешті звільнитися від тиску сім’ї. Щоб що? Щоб потім всі вважали, що я найкраща не через власні досягнення, а через те, що тягаюся з викладачем! Та ще й з провидцем, від якого залежить все моє навчання! Який неймовірний збіг! — зашипіла скаженою кішкою Кабаченко.

Обидві замовкли. Тоня важко дихала — от вона й озвучила те, що так її бентежило. І злякалася ще більше: власній відвертості, місцю зізнання. Лариса «вжалила» болючіше, ніж здавалося на перший погляд. Дівчина знову роззирнулася — чи ніхто не почув слів, кинутих в запалі.

— Лариса поїхала додому, — Маруся немовби підслухала думки подруги. Похитала головою. — Повернеться перед самим балом. Тож можеш не озиратися. А навіть якби була тут, я б їй патли швиденько обскубла, щоб не відкривала рота свого гнилого.

Тоня засміялася. Щоправда, сміх вийшов з присмаком полину. Вони крокували напівпорожніми коридорами. Як і колишня подруга, частина адептів поїхали додому, але повернуться перед самими танцями. Дівчатам треба підготуватися — бальні сукні не дуже зручно тримати у вузьких шафах гуртожитку. Та й більшість ні за що не прийдуть в тій самій сукні вдруге. Знову смішок зірвався з дівочих вуст.

— В чому ти підеш на танці? — відлунням думок Тоні спитала Маруся.

— Не знаю. В мене поки що немає сукні. — дівчина минулого року не ходила на бал, пояснюючи це невідкладними сімейними справами. А насправді, дівчині просто нема у що було вбратися. Батько вважав, що вся та мішура — зайві витрати. І нема чого викидати гроші на якесь шмаття. Навіть вмовляння мами проходили повз батьківське серце. Чоловік вважав, що в місті гарного робітника не знайдеш, а отже і донці нема чого хвостом крутити — повернеться додому та зможе обрати когось з місцевих та працьовитих. А не зможе, то він допоможе.