Розділ 8

Ранок почався з грюкоту в двері. Тоня страшенно не любила прокидатися рано без поважної на те причини. Ні, вона не була ледачою! Просто коли в тебе баштана й родина, весь заробіток якої приходить з городини, то підйом зазвичай з першим промінням сонця. Звісно, взимку можна спати довше, але зима значно коротша за сезон розсади, городництва та збору врожаю. От дівчина й ловила момент — за кілька тижнів повертатися додому  — там спати досхочу не вийде. Тут, в академії, теж не дуже виспишся, але оці останні дні волі вона планувати використати на повну.

Та хтось точно вирішив стати на заваді і, як би Тоня не намагалася ігнорувати таке собі вибивання дверей, сон все одно втік. А той, хто стояв по той бік дверей точно був завзятим та упертим. І точно не полишить її в спокої.

— Та най би у вас руки стали хворі! — гримнула Тоня й зіскочила з ліжка. Поквапом сунула ноги в капці та пошкандибала до дверей. Розчахнула двері й зустрілася з поглядом двох обурених подруг.

— Ти! — хором заволали дівчата й обидві ткнули в Тоню пальцем, — Ти чого нічого не розповідаєш? Ми весь вечір чекали, пів ночі не спали…

— І вранці теж вирішили не спати? — вперла руки в боки розбуджена дівчина.

— Як тут заснеш, коли подруга була на побаченні із самим Закордонським і геть нічого не розповідає! — волала Лариса.

— Заходьте, сороки! — зітхнула Тоня й пропустила подруг всередину.

— Ну, — поквапила Маруся. — Розповідай швидше!

— Чому я про цю новину дізналася не від тебе? — Лариса перекинула біляву косу з одного плеча на інше, як робила тільки в хвилини безмежного обурення. — І як ти взагалі на таке погодилася?

Антоніна вирішила не виправдовуватися. По-перше, не розуміла, через що саме треба то робити. А по-друге, нема про що розповідати. Всю ніч дівчині снилося, як вона спортила цю історичну зустріч.

— Сідайте, раз вже прийшли.

Дівчата вмостилися в крісла та приготувалися уважно слухати. Тоня знов зітхнула, присіла на ліжко та почала розповідь. Перші слова давалися складно, але чим далі, тим легше було зізнаватися й собі й дівчатам, що зустріч пройшла геть не так, як вона собі уявляла. І справа навіть не в тому, що їй не сподобалося те, що задумав Богуслав — його бачення їхньої зустрічі було цілком передбачуваною. Розваги, ресторація. Все як завжди. Все, як у всіх. Для будь-кого. Та щука-адміністраторка все ж таки вкусила — хоч Тоня була в курсі походеньок кавалера і не обманювалася на цей рахунок, але почути ось так прямо: ти не те, що не єдина, ти одна з довгої вервечки, заради якої навіть не варто вигадувати щось особливе — було дуже неприємно.

Дівчата слухали, роззявивши рота. Реготали, коли Тоня розповідала про атракціон, й обурювалися, коли та скаржилася на уїдливу працівницю харчового закладу.

— Тобто ти хочеш сказати, — почала Лариса, коли Антоніна нарешті замовкла, — що хлопець старався, намагався якось тебе вразити, а ти з кислим писком за всім тим спостерігала?

— Та щоб в тебе пір’я в роті поросло, як ти таке кажеш! — гримнула на подругу Маруся. — Чи вона себе на смітнику знайшла, щоб підлаштовуватися під кожного?

— Мама казали… — почала білявка. На відміну від подруги, вона дійсно була обурена нежіночною поведінкою Антоніни.

— Мама казали, бо в неї старе недолуге виховання, яке змушує жінку почуватися повноцінною виключно поряд з чоловіком! — здавалося, що в Марусі волосся стало дибки та скидалося на дощову хмару.

— Ви мені тут ще поскубіться! — не залишилась осторонь і Тоня. Але потім тихіше додала: — З рештою, Маруся в дечому права. Я не шкодую, що не видавала з себе захоплену дурепу. Взагалі не розумію — нащо так робити? Ну, пограєтеся ви, побрешете один одному, а потім, коли ці загравання перетворяться на стосунки, то всі страшенно здивуються, бо інший виявився геть не таким, яким намагався здаватися від самого початку.

— А як же «бути таємничою»? — все ніяк не вгамовувалася Лариса.

— Як вважаєш, що в жінці має бути якась загадка, то вдягни гумові чоботи та крислатого капелюха, як лягатимеш спати. — Маруся теж не промовчала. — Ото вже потенційний чоловік здивується!

— А ти б взагалі б дзьоба не розтуляла, самиця в пір’ї! — заволала Лариса.

Дівчата завмерли. Поглядали одна на одну. Білявка важко дихала, Тоня переводила здивований погляд з однієї подруги на іншу, а в Марусі був такий вигляд, ніби вона почне ревіти. Або іржати, наче молоденький жеребчик.

— Я щось пропустила?

— Так… — Маруся знов сіла в крісло, схопила графін з водою, зробила великий ковток прямо з гирла та почала розповідати.

Виявилося, доки Тоня блукала темним містом під ручку з паном Закордонським, до подруги завітав гість. Він постукав в двері й чемно стояв в очікуванні, доки Маруся відчинить двері. Коли ж дівчина опинилася на порозі — ніби нізвідки залунала музика й хлопець забився чи то в первісному танкові, чи то у приступі якоїсь страшної хвороби. Він підстрибував на місці, неначе горобчик. Вхопився за поли куртки, розчепірив їх, немов хвіст павича й тупцював на місці. Махав руками, як крилами. Трусив вузькою груддю, вигулькуючи щось незрозуміле.

Подивитися на це непорозуміння зібрався весь поверх. Дівчата навіть не сміялися. Лише дивилися мовчки. Тільки один дзвінкий голос спитав: може треба викликати лікаря? Чи раптом людину б’є струмом і настав час вже згадати першу допомогу у разі таких випадків? Хлопець тим часом продовжував своє дійство. Стрибав, підкидуючи ноги високо вгору й навіть намагався схопити Марусю за руки — вочевидь, щоб закружляти її коридором. Але дівчина була напоготові й від такого щастя встигла увернутися.