Розділ 7

Після пережитого, ноги Тоні продовжували дрібненько труситися. Руки були вогкими та липкими, але рятувало те, що Богуслав не вів її, наче маленьку, за руку. Тож, дівчина крадькома витирала піт підставленим чоловічим ліктем й щиро сподівалася, що Богуславу не заманеться найближчим часом поцілувати пальчики чи щось на кшталт. Хоча, думаючи про такий розвиток подій, глибоко всередині щось підступно та солодко стискалося.

Вони повільно йшли розфарбованою ліхтариками вулицею. В повітрі літали аромати бузку та близького літа. Гомоніли люди: сміялися, щось обговорювали, усміхалися один одному. Деякі зустрічні кудись поспішали, інші — повільно прогулювалися, трошки зверхньо позираючи навколо.

Тоня любила кінець весни. Що правда, почала то робити лишень два роки тому — як пішла навчатися. До цього, весна була чи не найгарячішим сезоном в році: перекопай, посади, сапай бур’яни, не дай замерзнути, не дозволь засохнути. І ще купа іншого клопоту. Більш насиченою була хіба що осінь, коли треба було збирати весь той скарб. Тож віднедавна дівчина полюбляла і осінь — збір врожаю не міг простягнути свої хижі соковиті пазурі, бо Тоня в той час вже сиділа в навчальних аудиторіях. Батько з того приводу страшенно сварився, бо донька перестала допомагати поратися по хазяйству. А от мама неймовірно пишалася — чи не перша з родини, яка отримає вищу освіту!

«Морська розкіш від Аврелія Фойєта» зустріла їх яскравою ілюмінацією, що скидалася на підсвічену сонцем луску чарівної риби. Закуті в темно-сині фраки офіціанти у білих перчатках пильно спостерігали за клієнтами та улесливо тим посміхалися. Адміністраторка зустріла Тоню та Богуслава з такою усмішкою та радістю, ніби до неї завітав улюблений племінник з нареченою.

— Пане Закордонський, яке щастя бачити Вас вчергове. — схилилася в низькому укліні, а потім вже звернула увагу на дівчину. — Вітаю, пані. Сподіваюся, Вам сподобається в нас.

— Добрий вечір, — усміхнулась Тоня у відповідь навчено привітній пані. А про себе подумала, що вона навряд чи стане постійною клієнткою. Поїсти можна значно дешевше десь в іншому місці.

Зала була майже повна, проте улеслива адміністраторка повела їх до на диво порожнього столу біля вікна.

— Коли ти тільки встиг забронювати столик? — навіть не бувши до цього в подібних закладах, Тоня розуміла, що такі місця можуть пустувати тільки якщо відвідувачів немає зовсім, або якщо бронювати місце заздалегідь. — Чи може свого «поштового голуба» зранку сюди прислав?

— Богуслав — наш постійний клієнт, — втрутилася у розмову жінка, — ми завжди тримаємо для дорогих гостей столик, раптом в них виникне бажати відвідати нашу ресторацію з чергово… З друзями.

Закордонський повернувся до адміністраторки. Тоні подумалося раптом: яке щастя, що адептам використовувати свої навички можна тільки в стінах академії. Якщо були б інші варіанти — язиката жінка вже б дотлівала під спопеляючим поглядом вогняного мага. Хоча в цю мить дівчина чудово розуміла чоловіка. Звісно, вона кришталево ясно зрозуміла непрозорий натяк адміністраторки і «романтична дівчинка» всередині Тоні навіть хотіла образитися — неприємно, коли не тільки для тебе. Коли ти — чергова.

Але розум все ж таки перемагав. Ніби вона до сьогодні не знала, що за Богуславом бігала половина жіноцтва академії. А інша половина не бігала, бо вже добігалася й тепер розривалася поміж захватом і розпачом.

— Дякую, Марто, — вирвав Тоню з роздумів крижаний чоловічий голос. Богуслав хотів поставити «вогняну крапку» в цій недолугій розмові, але замість звичного вогника з пальця зірвався полум’яний стовпець. Марта відсахнулася в бік, але геть не пішла. — Далі ми самі. Прийшли до нас Тараса з меню.

Адміністраторка взяла себе до рук та почала посміхатися ширше, вклонилася й попрямувала до стійки. За мить біля їхнього столика вже стояв, виструнчившись, вусатий офіціант Тарас.

— Вітаємо у «Морській розкоші від Аврелія Фойєта»! — чоловік розкрив перед ними меню. — Що бажаєте з напоїв?

— Біле вино… темний ель… — голоси Тоні та Богуслава пролунали одночасно.

— Темний ель? — недовірливо перепитав Закордонський. — До морепродуктів та риби біле вино пасує значно більше…

— Мені не дуже до лиця червоні плями від будь-якого вина. — обірвала Антоніна чоловічі зауваження, пролистуючи аркуші з намальованими рибами та морськими делікатесами. — А печія не пасує взагалі нікому. Не бачу приводу страждати через дурниці.

— Як бажає пані, — похитав Богуслав головою. Його здивувала така відвертість. Він знову звернувся до офіціанта. — Для мене червоного окуня, запеченого на дровах. Він у шефа виходить неймовірно.

— А для пані, — не дала продовжити замовлення і для неї, Тоня поглянула на Тараса. Вона нарешті знайшла в меню саме те, що шукала. — Стейк з яловичини середньої просмажки.

Обидва чоловіки вперилися здивованими поглядами. Тарас ніби щось записав у своєму записничку, але йти виконувати замовлення не квапився.

— Ти ж пам’ятаєш, що ми прийшли до рибного ресторану? — стиха спитав Богуслав.

— Звісно! Нас така щука зубаста зустріла, — з дівочих вуст зірвався смішок і дівчина продовжила, — чесно, я не дуже поважаю те, що плаває або на вигляд більше схоже на шмарклі, ніж на їжу. Мені якось до смаку те, що кудахкає, мукає чи рохкає.

— А спробувати?