Розділ 1

— І запам’ятайте, спокусники, ви — ті, хто обирає, зваблює, полишає! — голос розносився авдиторією. Високий парубок, вбраний у сірий костюм та білу хрустку сорочку, шпацирував вздовж столів під десятком обожнюючих поглядів. Він був справжнім професіоналом! Скільки сердець він розбив! Скільки панянок звабив! Воно й не дивно: іноземець, зі шляхетної родини, має багате русяве волосся та очі такого неймовірного сірого кольору, ніби викувані зі сталі найвищого гатунку. А ще невловимий, проте дієвий, чоловічий магнетизм. Дівчата поряд з ним завмирали, як косулі перед поглядом хижака.

— А як обрати, кого зваблювати? Ну, щоб потім інші не насміхалися? — прокумкав хтось з останнього ряду.

— Шановні, кожен з вас має посібник. — хлопець підняв тоненьку книжку викличного червоного кольору з промовистою назвою «10/10». — Тут зазначені всі вимоги до дівчат. Запримітив потенційну жертву, звірив з переліком і, якщо претендентка набирає хоча б 7 балів, приступай!

Хлопці загомоніли, обговорюючи «святе писання спокусника». Інколи, от як зараз, члени спілки намагалися сперечатися з написаним. Але голова та оргкомітет були невблаганними — є чіткі вказівки і не наслідувати їх — зась!

— Богуславе, — звернувся один з присутніх до чоловіка в сірому костюмі. — Але звабити можна не кожну. Ясна річ, що ті з дівчат, що не ідеальні, щасливі будь-якій увазі, але ж місцеві красуні знають собі ціну й можуть не повестися на наші залицяння.

— Звабити можна будь-яку! Абсолютно! — Богуслав клацнув пальцями й над ним з’явився вогник, що немов кричав «увага!». Вогонь був рідною стихією Закордонського — не кожен викладач так майстерно міг упоратися з нею краще за Богуслава. Він подивився на хлопця, як батько дивиться на дитину, яка спитала: звідки береться вітер.

— Та ніхто не зможе звабити Кабаченко! — знов залунав голос з останнього ряду. Тихон Безклепченко підскочив та затрусив руками, наче намагався відстояти свою думку. — Навіть тобі це не до снаги!

— З чого такі висновки?

— Так майже за цілий рік вона жодного залицяння не прийняла! Хоча вона й не на всі сто виглядає, й вбиратися їй було б треба краще, й може якісь притирки, щоб ластовиння те дурнувате звести, але все одно липнуть до неї, немов їм медом намазано! І староста курсу за нею упадав. І найкращий спортсмен. Пліткують дівки, що навіть викладач за нею в’ється. Вона всім відкоша давала. Хіба що може Пороховському щось дістанеться. Антоніна ніби тиха, але як зачепити, то словом, немов батогом припечатає. Як засміється, то аж волосся дибки.

— Пф… — Богуслав знов пройшовся аудиторією, виблискуючи натертими туфлями. Хлопці гомоніли, погоджуючись із Безклепченко. — Приймаю ваш виклик, хлопці!

Кімната схвально загула. Молодики переговорювалися, почалися пропозиції закластися на гроші.

— Ти, Тихоне, раз вже борешся за добро, справедливість та істину, — звернувся Богуслав до хлопця з заднього ряду, — береш на себе Марусю Бокареву. Ти, Миколо, Лариску з факультету цілителів. Інші обирають собі самі.

— Так вона ж з другого курсу! — Тихон аж захлинувся повітрям.

— Ти вважаєш її застарою? — вигнув брову Богуслав.

— Та ні! Просто вона ж старша. І досвідченіша. Такі, зазвичай, полюбляють хлопців з третього курсу, а краще четвертого або п’ятого.

— Тим цікавіше завдання. Чи не так?

— Звісно… — промимрив хлопець, але вирішив уточнити: — А строки які?

— За три тижні — бал, присвячений закінченню навчального року. Вважаю, часу буде достатньо. — Богуслав посміхнувся й став схожим на кота, що вкрав ковбасу з комори. — Тим паче, кінець року, всі відправляються по домівках. Хіба не ідеальний момент кинути закохану дурепу?

Хлопці підводилися, плескали один одного по плечах та радісно гомоніли. За цей час у випробуваннях Богуслав не брав участь жодного разу. Йому те й не потрібно було — дівчата упадали навколо без зайвого напруження з боку красеня-іноземця.

Коли авдиторія спустіла, Богуслав прикрутив гасові лампи та зачинив двері. Тут досі користувалися старовинними засобами освітлення. Або переносними ліхтарями на батареях. Одначе, тут проводилися хіба що зілляваріння та ворожіння на скляних кулях і яскравого світла не потребували. Навпаки, притушене світло, напівтемрява, мерехтіння живого вогню за склом давали змогу зосередитися на найголовнішому.

Цей корпус академії давно вже мали оснастити електрикою, проте адміністрація чомусь тягла. Чи то ніяк не могли вирішити, чия саме організація має тим займатися, чи то не знали, як так осучаснити замок, щоб не зіпсувати історичну цінність.

Та хлопець мав з цього приводу власну думку: ця будівля стояла в самому центрі міста й була приваблива в якості приватного маєтку. Якби його батько хотів привласнити собі щось подібне, скоріш за все теж не давав би змоги домовлятися про відновлення, а потім оголосив будівлю небезпечною для проведення занять та закрив її. І вже коли ажіотаж вщухне, то почав би ремонт. Врешті-решт, колись давно батько так і зробив, для себе.