Глава 25

Ізольда

Прокинулася від тихого стукоту у двері. Сонце ще тільки торкалося штор, коли я відчинила — на порозі стояла Шарлотта.

— Доброго ранку, панно Ізольдо. Приїхала пані Соломія, каже, хоче поговорити з вами.

— Проведи її до їдальні, хай зачекає, — відповіла я, пригладжуючи волосся.

Шарлотта кивнула й зникла в коридорі. Я покликала Ніколь — вона швидко допомогла мені вдягтися, заплела волосся й заколола шпильками.

— Нікуди не йди, — сказала я, коли вона закінчила. — Чекай у своїй кімнаті. Коли повернуся — покличу тебе.

— Так, панно, — відповіла вона, злегка схиливши голову.

Я спустилася до їдальні. Пані Соломія вже сиділа біля вікна, обличчя її було стомлене, але очі — пильні. Вона приїхала без жодної служниці, що вже само по собі виглядало дивно.

— Вітаю, пані Соломіє, — мовила я, сідаючи навпроти. — Що привело вас до мене так зранку?

Вона зробила ковток води й відповіла тихо, майже пошепки:

— Ізольдо, я знаю, що ви і ваша служниця Ніколь належите до спілки відьом і відьмаків. Я теж маю цей дар… бачу майбутнє. Але мій чоловік дізнався — і вигнав мене з дому.

Я не відразу знайшла, що сказати.

— І ніхто з місцевих панів не прийме вас?

— Ні, — сумно усміхнулася вона. — Тут усі підтримують Якова Кузика. Навіть мій чоловік у його спілці. А я прошу лише притулку. Хоч тимчасового. Я заплачу за проживання, якщо треба.

Я уважно подивилася їй у вічі. У її словах не було брехні — тільки втома й відчай.

— Ідіть за мною, — сказала я нарешті.

Ми піднялися до моєї кімнати. Я зосередилася, викликала Гафію. Повітря защеміло й легенько загойдалося, і через мить у центрі кімнати постала знайома постать у темному плащі.

Гафія мовчки глянула на Соломію, потім кивнула.

— Вона говорить правду, — сказала вона. — Дар передбачення в неї сильний, а чоловік справді належить до спілки Якова.

Соломія опустила голову, руки тремтіли.

— Я не хочу потрапити до нього в руки, — прошепотіла вона.

— Ти не потрапиш, — відповіла Гафія спокійно. — Тобі буде безпечніше в будинку спілки. Ми поселимо тебе там, поки все не втихне.

Вона торкнулася плеча Соломії — і вони зникли в легкому спалаху світла.

Я залишилася сама, вдивляючись у місце, де ще мить тому стояли жінки. У повітрі залишився ледве відчутний запах полину — слід магії.