Глава 23

Наступної ночі ми реалізували план. Декілька відьом і відьмаків, які вміють літати, натягнули широку сітку між деревами неподалік від двору. На вулиці залишився лише один відьмак — приманка. Ми ж усі сховалися, спостерігаючи з темряви.

Здавалося, що він просто вийшов подихати нічним повітрям. Небо було чистим, зоряним, але від тиші аж стискало груди. Пів години минуло в напрузі.

Раптом Мирон — той, хто стояв надворі — швидко зайшов у приміщення, де ми зберігали приладдя для обробки землі.

— У небі дійсно з’явилися істоти, — сказав він, ледве переводячи подих. — Схожі на людей… чи, може, це й справді були люди. Вони кружляли, але не знижувалися. Можливо, побачили сітку й зрозуміли, що це пастка.

— А може, вони взагалі ні до чого? — тихо припустила я. — Раптом вони теж шукають тих, хто викрадає людей?

— Не верзи дурниць, Ізольдо, — різко обірвала мене Гафія. — Якби вони полювали на викрадачів, то вже давно б нам допомогли, а не ховалися б у темряві.

Її тон був суворий, і я відчула, що справді сказала щось безглузде.

Нас із Ніколь телепортували назад у мій дім. Вона пішла до себе, а я лягла спати, та сон не приходив — у голові знову й знову крутилися образи нічного неба і темних силуетів.

Наступної ночі нас знову забрали до дому спілки. Гафія зустріла нас із похмурим обличчям.

— Зникла одна з відьом, — сказала вона. — Марія. Прямо зі своєї кімнати. Вікно відчинене, а надворі — жодного сліду. Це сталося після одинадцятої години вечора.

Повітря в кімнаті стало важким. Тепер було ясно: ті, хто літали в небі, не просто спостерігали. Вони чекали свого часу.