Глава 22

Після обіду я покликала Леоніда у вітальню. Він прийшов, і ми сіли один напроти одного. У кімнаті було тихо — чути було лише легке шелестіння у віконній шторі.

— Отже, Леоніде, — почала я, — розкажіть, на що було схоже те, що ви бачили в небі того вечора?

Він склав руки на колінах і трохи задумався.

— Це було схоже на людей, що летіли в небі, — відповів він. — Я не встиг нічого роздивитися докладно — було темно, і я одразу зрозумів, що треба ховатися.

— Так, — погодилася я. — Я б теж у такій ситуації не стала роздивлятися. Дякую, можеш йти.

Леонід вийшов, а я негайно пішла до своєї кімнати, покликала Ніколь і розповіла їй усе, що почула.

— Леонід міг помилитися, — зауважила Ніколь. — Це могли бути не люди, а якісь істоти. У темряві все виглядає інакше.
— Можливо, — відповіла я. — Розкажемо Гафії, може, у неї буде більше інформації.

Уночі Гафія нас забрала. Ми сіли в її кімнаті — там, де завжди пахло травами і тихо. Я докладно переповіла їй слова Леоніда: як той ховався в прибудові і що бачив у небі.

Гафія задумливо помовчала, потім промовила:

— Отже, потрібно ловити тих, хто літає, — або що б то не було, — на живця.

— А яким чином? — стривожено спитала Ніколь. — Хіба це не дуже ризиковано?

— Натягнемо сітки, — відповіла Гафія спокійно. — Хтось вийде надворі, і ті, що спускаються, намагатимуться приземлитися — потраплять у сітку. Так ми побачимо, хто це, і, по можливості, допитаємо.

План звучав просто, але небезпечно. У повітрі повисло відчуття, що наступні ночі стануть вирішальними.