Глава 15

Уночі Гафія забрала нас у дім спілки.
Повітря там було тихим і прозорим, мов наповнене чарами. Кожен крок лунав м’яко, ніби дім упізнавав своїх.

Мирослав провів мене до кімнати, яку виділили для занять.
— Зосередься, — сказав він. — Відкинь усе зайве, думай тільки про те, що перед тобою.

Я глибоко вдихнула, намагаючись очистити розум.
— Ти думаєш про те, що хочеш торт із шоколадом, — раптом усміхнувся Мирослав.

Я розгубилася.
— Ти читаєш думки?

— Трішки. Але сьогодні ти навчишся цього сама.

Ми почали тренування. Спершу все здавалося незрозумілим, але поступово я відчула, як світ навколо наповнюється шепотом. Коли ми проходили коридором, я вловлювала уривки чужих думок — короткі, яскраві, наче іскри: «Поспішаю на збори…», «Холодна кава…», «Не забути перо…»

Мирослав лише кивав, задоволений.

Ніколь

 Я теж мала заняття — зі мною працював Ярослав. Він розклав на столі кілька фотографій.

— Спробуй побачити, що їх єднає, — сказав він.

Я вдивилася у знімки, і раптом світ навколо потьмарився. На тлі фотографій простяглися тонкі нитки — яскраві, живі.
Між близькими родичами тягнулися червоні нитки, між далекими — білі. Між друзями — сині, а між знайомими — майже прозорі, безбарвні.

Це було неймовірно, але водночас страшенно виснажливо. Мене наче вичавили зсередини — хоча я не зробила нічого фізично важкого.

Коли зоря тільки торкнулася обріїв, нас із панною Ізольдою відправили додому.
Будинок зустрів нас тишею, у якій уже відчувався спокій — той самий, який залишає по собі Гафія після кожного дива.