Глава 14

Наступного ранку Яків поїхав.
Я не приховувала радості — щойно колеса карети відкотилися за поворот, ніби весь дім видихнув. Повітря стало легше, тиша — глибша.

Я швидко піднялася до своєї кімнати й покликала Ніколь. Ми зачинили двері, опустили важкі штори, щоб ніхто й не здогадався, що всередині кипить робота. Викликали Гафію.

— Яків поїхав, — повідомила я.

Гафія лише кивнула.
— Тоді слухайте уважно. Потрібно обстежити будинок на предмети стеження. Робити це треба вдень — зараз вони неактивні. Вночі прокидаються, і Яків може дізнатися про вас більше, ніж треба.

— Ми навіть не знаємо, як вони виглядають, — сказала я. — А щоб ти могла все перевірити, потрібно, щоб Шарлотта, Роман і Леонід кудись пішли.

Ніколь замислилася й відповіла:
— Можна відправити їх по гречку до сусіднього поселення. Чоловіки довезуть її вдвох, а Шарлотта як повар — зацікавиться вибором.

— Гарна думка, — усміхнулася Гафія.

Так ми й зробили. Коли слуги вирушили, в домі стало тихо, чути було тільки, як вітер грає у шпаринах.

Гафія почала перевірку. Вона повільно обходила кімнати, доторкаючись долонями до стін, до дверей, до рами вікон. Її пальці світилося ледь помітним срібним сяйвом. Коли воно спалахувало яскравіше, вона нахилялася — і звідкись, зі щілини або з-під полиці, витягала невеликий чотирикутний скляний предмет, прозоро-синій, як крижинка.

— Оце вони, — мовила тихо. — Очі, через які він спостерігав.

Я відчула, як мене пройняв холод.
— І що тепер? Як їх знищити, щоб він не здогадався? Якщо ці речі раптом зникнуть, Яків зрозуміє, що я все знаю.

Гафія подивилася на мене спокійно:
— Поки що не чіпайте. Просто залиште їх тут. Ви поживете в домі спілки.

— А як же Шарлотта, Роман і Леонід? Що буде, коли Яків приїде знову?

Гафія ледь усміхнулася.
— Він сюди не зможе увійти. Я поставлю захист. Усі, хто належить до його організації, не зможуть переступити цей поріг.

Я кивнула.
— Якщо так, нам і не доведеться переїжджати.

Гафія запалила свічку. Полум’я стало синім, а повітря наповнилося запахом м’яти й озону. Вона прошепотіла кілька слів стародавньою мовою, і по стінах пробігли тіні, мов живі.

— Готово, — сказала вона. — Тепер цей дім бачить лише тих, кому дозволено.

Після цього вона повернулася до себе. Невдовзі повернулися й слуги з мішками гречки, нічого не підозрюючи. А я стояла біля вікна й відчувала — дім справді став іншим: спокійним, захищеним, і вперше за довгий час — без Якова.