Глава 13

Шарлотта зранку приготувала обід і накрила на стіл. Яків приїхав о десятій годині ранку — разом із одним слугою. Ми привіталися, обмінялися кількома формальними фразами й сіли за стіл.

— Ізольдо, як ти тут живеш? — запитав він, кидаючи швидкий погляд на кімнату.

— Чудово, — відповіла я спокійно. — Разом із слугами посадила город, щоб мати що їсти.

— Правильно, — кивнув він. — Мати свої продукти потрібно.

Про пшеницю я вирішила не згадувати — не час.

— А в тебе як справи, брате? — обережно запитала я.

— Не дуже добре, — сказав Яків із холодною посмішкою. — Варвара від мене пішла. Хоче розлучитися. Я її не кохав і не кохаю, але вона задумала забрати сина.

— У вас є син? — я вдала щире здивування, щоб не викликати підозри.
— Так, — коротко відповів він. — Не афішував його народження. Не хотів, щоб усі знали, що оте опудало народило.

Я з ледь стриманим роздратуванням подивилася на брата.

— Навіщо ти так кажеш про Варвару? Вона все ж була твоєю дружиною. Може, саме через таке ставлення вона й вирішила піти.

— Може, — відмахнувся Яків. — Мені байдуже. Але сина я їй не віддам.

Я промовчала. Усередині мене все стискалося — він не розумів, наскільки близько стоїть до прірви. Якщо справді причетний до зникнення людей, то невдовзі не тільки сина, а й білого світу не побачить.

Після обіду Яків мовчки ходив будинком, оглядав кімнати, ставив байдужі запитання про господарство. Нарешті промовив:

— Я пробуду тут лише день. Завтра поїду в столицю, а звідти — прямо додому. До тебе заїжджати не буду.
— Як знаєш, — тихо сказала я.

Добре, що він поїде завтра. Довше я його присутності не витримаю. У його голосі чути холод, у погляді — тінь, яку вже не здатне сховати людське обличчя.