Глава 9

Після повернення нас відразу телепортували додому. Я ледве дісталася до своєї кімнати й майже відразу заснула — сили були виснажені, а думки плуталися від усього, що сталося за останні дні.

                                             Ізольда

Прокинулася я вже після полудня — десь о першій годині. У вікно пробивалося лагідне сонце, і в кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.

Ніколь принесла мені сніданок і повідомила, що Роман і Леонід уже закінчили роботу в полі: посадили пшеницю, впорядкували город. Я з полегшенням усміхнулася.

– Молодці наші хлопці, – сказала я. – Як заколоситься пшениця, ми продамо зерно, матимемо запас і гроші.

Зараз ми жили завдяки тому, що залишилося після зими: консервації, сушені овочі, трохи борошна. До того ж я дала Шарлотті грошей, і вона змогла купити трохи свіжих продуктів. Потроху життя налагоджувалося.
 

Дім Якова

Кабінет Якова був похмурим місцем. Тьмяні стіни, темні фарби, важке повітря й картини, на яких переважали холодні кольори — усе це створювало відчуття, ніби сама кімната пригнічувала кожного, хто сюди заходив.

Яків сидів за масивним письмовим столом, схилившись над книгою витрат і доходів. Його обличчя було суворим, зморшки на лобі глибокими.

Раптом у двері тихо постукали.

– Заходьте, – кинув він, не підводячи голови.

До кабінету увійшла жінка — невисока, тендітна, у дорожньому вбранні, що свідчило про намір кудись вирушити. Її каштанове волосся було заплетене в акуратну косу, очі — блакитні, втомлені.

– Добрий день, Якове, – тихо мовила вона.

– Добрий день, Варваро. Що тобі потрібно? – голос його був різкий, з металевими нотками роздратування.

Варвара зітхнула й зібралася з духом.

– Я прошу тебе… не продавай мій батьківський будинок. Я хочу переїхати туди з Богданчиком. Тут, у цьому домі, мені важко дихати.

Яків різко підвів голову, погляд його потемнів.

– Як ти смієш про таке говорити? – зірвався він. – Їдь, якщо хочеш, але без сина! Він мій!

Його голос пролунав, як удар. Варвара не здригнулася — лише спокійно глянула на нього.

– Ви можете бачитися з Богданом, коли захочете. Але я подам на розлучення. У мене є власна справа, і я більше не збираюся бути тінню у вашому домі.

Вона розвернулася й вийшла з кабінету, перш ніж Яків устиг щось сказати.

– Стій! – крикнув він, але її вже не було.

Варвара вибігла на подвір’я, вскочила в карету. Кучер лише кивнув і змахнув віжками. Колеса загуркотіли по камінню, і незабаром карета зникла за поворотом.

Яків стояв біля вікна, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки пальців.

– Я тобі ще влаштую, – прошипів він, дивлячись услід дружині.

Темний кабінет здався ще холоднішим, ніж раніше.