Глава 8

Ніколь

Після заняття ми з Ярославом вийшли в коридор. Повітря тут було прохолодне, і здавалося, що воно мерехтить — немов крізь стіни просочується магія. Біля дверей уже чекали панна Ізольда, Мирослав і Гафія.

– Ярославе, ти виявив хоч одну здібність у Ніколь? – запитала Гафія.

– Так, – відповів він, киваючи у мій бік. – Вона бачить родинні зв’язки між людьми.

– Чудово, – мовила Гафія, схрестивши руки. – Наступної ночі я знову вас заберу. Ізольдо, постарайтесь зосередитись на занятті. Нам потрібно відкрити ваш дар.

Я озвалася, трохи хвилюючись:

– Я побачила родинний зв’язок між Ярославом і Мирославом ще до початку заняття.

– А ви колись намагалися розвинути свій дар? – запитала Гафія, дивлячись на мене пильно.

– Намагалася, – зізналася я. – Але в мене нічого не виходило. Я вирішила, що подруга моєї бабусі помилилася і я не відьма.

– Ні, я не помилилася, – пролунало раптом за спиною.

Ми всі обернулися. У кінці коридору стояла жінка в темному плащі, з довгим сріблястим волоссям і м’якою усмішкою.

– Соломіє? – я не повірила своїм очам. – Що ви тут робите?

Соломія повільно підійшла ближче. Її кроки не відлунювали — вона рухалася майже безшумно.

– Ніколь, я рада бачити тебе тут, – промовила вона тепло. – Я теж входжу до спілки відьом і відьмаків. І мушу сказати, наша спілка поповнилася двома надзвичайно талановитими дівчатами.

– Не такі ми вже й талановиті, – ніяково всміхнулася я.

– Дар завжди проявляється тоді, коли приходить час, – відповіла Соломія. – І я бачу, які здібності сплять в інших, навіть якщо вони самі ще не здогадуються про це.

Вона на мить поклала руку мені на плече. Її дотик був теплий, але легкий, наче промінь світла.

– Мені пора, – сказала вона, відступаючи. – До зустрічі, Ніколь.

– Бувайте, Соломіє… – прошепотіла я, та вона вже зникала у повітрі, розтанувши, мов тінь у ранковому світлі.

Гафія зробила крок уперед і глянула на нас обох.

– Дівчата, настав час повертатися. Наступної ночі я знову вас заберу. Ми продовжимо навчання.
промовила вона тепло. – Я теж входжу до спілки відьом і відьмаків. І мушу сказати, наша спілка поповнилася двома надзвичайно талановитими дівчатами.

– Не такі ми вже й талановиті, – ніяково всміхнулася я.

– Дар завжди проявляється тоді, коли приходить час, – відповіла Соломія. – І я бачу, які здібності сплять в інших, навіть якщо вони самі ще не здогадуються про це.

Вона на мить поклала руку мені на плече. Її дотик був теплий, але легкий, наче промінь світла.

– Мені пора, – сказала вона, відступаючи. – До зустрічі, Ніколь.

– Бувайте, Соломіє… – прошепотіла я, та вона вже зникала у повітрі, розтанувши, мов тінь у ранковому світлі.

Гафія зробила крок уперед і глянула на нас обох.

– Дівчата, настав час повертатися. Наступної ночі я знову вас заберу. Ми продовжимо навчання.