Глава 7

Ізольда

Ми з Мирославом зайшли у велику кімнату. Усе тут було біле — стіни, підлога, навіть повітря здавалося світлим і прозорим. Жодних меблів, лише відчуття простору й тиші.

– Ізольдо, думайте тільки про наше заняття, – сказав Мирослав спокійно. – Більше ні про що.

Він уважно подивився мені в очі, ніби намагався прочитати думки. Потім зітхнув:

– Ви ще не готові до заняття. Вас щось тривожить.

Я відвела погляд.

– Так, – тихо сказала я. – Мене непокоїть те, що відбувається у нашому селищі. Люди зникають. Спочатку після дванадцятої години ночі, тепер — уже після одинадцятої. Їх ніхто не знаходить. І щоночі страх стає все ближчим.
Я зробила паузу й додала:
– До речі, а де ми зараз знаходимося?

– Ми у горах, – відповів Мирослав. – Це прихований притулок спілки. Ходімо, я покажу.
Він узяв мене за руку, і ми рушили вузьким коридором. Повітря тут пахло снігом і холодом, хоча навколо не було жодного вікна. Ми зупинилися біля молодої дівчини з темним волоссям.

– Віро, ти бачила Гафію? – запитав Мирослав.

– Вона зараз у своєму маєтку, – відповіла та спокійно.

Ми повернулися у кімнату для занять. У руках Мирослава наче з повітря з’явилося залізне перо. Він двічі прокрутив його гостру частину, і перед нами, немов з туману, постала Гафія.

– Мирославе, чому ти мене викликав? – її голос лунав м’яко, але владно.

– Панна Ізольда розповідає, що у селищі, де вона живе, зникають люди, – пояснив він. – Спочатку після дванадцятої, тепер після одинадцятої години ночі.

Гафія на мить замовкла. Її очі спалахнули золотавим світлом.
– Ми з’ясуємо, куди зникають люди, – промовила вона. – І зупинимо це. Хтось порушив договір між нами й людьми.