Розділ 10

Розділ 10

Джейд

Я знав, що цей момент може настати.

Десь глибоко всередині завжди знав.

Коли роками чекаєш на людину, встигаєш придумати сотні варіантів вашої зустрічі. Я уявляв її радість, здивування, страх. Думав, що вона може не одразу прийняти наш світ, що сумуватиме за домом, що їй знадобиться час.

Але у жодному зі своїх уявлень я не чув від неї цього запитання.

«Хтось узагалі збирався запитати, чи готова я?»

Ні.

Я не збирався.

Для мене відповідь була очевидною.

Вона моя половинка. Я її половинка. Ми чекали на цю зустріч усе життя, навіть якщо вона про це не знала.

У нашому світі ніхто не запитував істинну, чи готова вона до обряду. Камінь душі вже був відповіддю. Богиня зробила вибір задовго до нашого народження.

Але Рубі дивилася на мене так, ніби я мав сказати щось інше.

І я не знав, що саме.

— Рубі, — повторив я.

Вона чекала.

Усі чекали.

Навіть брати мовчали. Здавалося, ніхто в кімнаті не дихав.

Мені хотілося сказати, що вона не повинна боятися. Що обряд нічого поганого їй не зробить. Що я ніколи не завдам їй болю. Що віддам їй усе, що маю.

Але це було не те.

Я бачив у її очах.

Вона запитувала не про безпеку.

Вона запитувала, чи має право сказати «ні».

Від однієї думки про це в грудях стало холодно.

Ні.

Вона не могла відмовитися.

Не повинна.

Я чекав її п’ятдесят вісім років. Усе моє життя вело до цієї миті. Я терпів співчутливі погляди, насмішки, роки навчання, відчуття власної непотрібності. Я щодня перевіряв камінь. Щодня сподівався.

А тепер, коли вона тут, я мав дозволити їй піти?

— Джейде? — тихо покликала мама.

Я поглянув на Рубі.

Вона вже не злилася. Це було б легше.

У її очах з’явився сум.

І розчарування.

Я не хотів, щоб вона так дивилася на мене.

— Звичайно, тебе мали запитати, — нарешті сказав я.

Слова далися важко.

Рубі не відвела погляду.

— Але не запитали.

— Ні.

— Чому?

Я міг би відповісти, що у нас так не заведено. Що ніхто не відмовляється від істинного. Що це безглузде запитання.

Але хіба для неї воно безглузде?

Вона з іншого світу.

У неї забрали дім, звичне життя і навіть можливість попрощатися з ним. Тепер ми ще й вирішили, коли вона стане моєю дружиною.

Можливо, я справді поводився так, ніби вона вже належала мені.

Хіба це не правда?

Ні.

Схоже, для неї не правда.

— Тому що я не подумав, — чесно відповів я. — Для мене обряд був природним продовженням нашої зустрічі. Я чекав на нього все життя.

— А я ні.

Ці слова боляче вдарили.

Вона не чекала.

Звичайно, не чекала. Вона навіть не знала про моє існування.

А я все одно сподівався, що камінь душі змусить її відчути те саме, що відчував я.

— Досить, — спокійно сказав батько. — Ця розмова не повинна відбуватися перед усією родиною.

— Але вона стосується всієї родини, — промовила Аріана.

Я повільно повернув голову в її бік.

— Ні.

Вона замовкла.

Навіть Кіртак не став заперечувати.

— Ходімо, — мама піднялася. — Нехай діти поговорять.

— Я не дитина, — машинально сказав я.

— Зараз поводишся саме як дитина, — тихо відповіла вона.

Це образило б мене в будь-який інший момент. Але зараз усі мої думки були про Рубі.

Родина почала виходити.

Лея обережно стиснула плече Рубі.

— Не хвилюйся. Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш.

Вона сказала це впевнено.

Але чи знала сама, що буде, якщо Рубі відмовиться?

У нашій історії не було такого випадку.

Принаймні я про нього не чув.

Половинки могли довго не проходити обряд через хворобу, відстань або інші обставини. Але добровільно відкладати його?

Відмовлятися?

Це здавалося неможливим.

Останньою виходила мама. Біля дверей вона затрималася й подивилася на мене.

— Слухай її, Джейде. Не себе. Її.

Двері зачинилися.

Ми залишилися удвох.

Я сидів поруч із Рубі, але здавалося, між нами відстань у мільйони сонячних років.

Та сама, що колись розділяла наші світи.

Рубі

Я не хотіла сваритися.

Чесно.

Ще кілька хвилин тому мені було добре. Я сиділа серед людей, які сміялися, розповідали сімейні історії, запитували про мій світ. Лея мені сподобалася, Ітан і Данак теж. Навіть холодні погляди Аріани та Селії не могли зіпсувати враження.

А потім вони почали вирішувати, коли я вийду заміж.

Отак просто.

Через декілька днів.

Може, вони ще й сукню вже підготували?

Хоча тут, напевно, не сукня. Можливо, спеціальний магічний балахон. Після якого з’являються діти і соціальний об’єкт вважається створеним.

Так, Рубі, чудовий момент для жартів.

Я подивилася на Джейда.

Він мовчав.

Його обличчя стало настільки непроникним, що я не могла зрозуміти, про що він думає. Тільки пальці, стиснуті на колінах, видавали напруження.

— Ти злишся? — запитала я.

Він різко підняв погляд.

— На тебе? Ні.

— Але виглядаєш так, ніби хочеш когось убити.

— Себе.

Оце вже зайве.

— Не треба. Я ще навіть не встигла нормально тебе пізнати, а ти вже збираєшся помирати.

Він не посміхнувся.

Погано.

— Я не думав, що роблю щось неправильно, — сказав Джейд. — У нашому світі після зустрічі половинок завжди проводять обряд.

— Одразу?

— Зазвичай так.

— І ніхто не запитує?

— Ні.

— А якщо один із них не хоче?

Він мовчав.

— Джейде?

— Я не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Я ніколи не чув, щоб хтось не хотів пройти обряд зі своєю половинкою.

Його слова прозвучали щиро.

І це трохи заспокоїло мене.

Він не намагався позбавити мене вибору навмисно. Для нього самої можливості відмови не існувало.

Так само як для мене не існувало Богині, каміння душі та чоловіків, здатних чекати на незнайому жінку п’ятдесят вісім років.