Розділ 3

Розділ 3

            Перша зустріч

Екстон (Джейд)

Підготовка до обряду була завершена. Про це нам повідомив молодший служитель. Ми спустилися у великий ритуальний зал під храмом. Посеред залу стояв ритуальний камінь. Він був гладким, з вирізьбленими по бокам символами, сенс яких був відомий тільки Старшому Служителю Богині. Довкола каменю стояли чотири служителя, а одне місце пустувало для Старшого – Марона.

- Джейд, дитя, стань в голову вівтаря і поклади обидві руки долонями вниз. Щоб не сталося, мовчи і держи руки на вівтарі. Не хвилюйся, з нею все буде добре, - сказав м'яко Марон і, я виконав його прохання. Старший зайняв своє місце, окинув поглядом інших служителів і, опустивши повіки розпочав обряд.

Моє серце вискакувало з грудей від хвилювання і бажання побачити жінку, призначену мені Богинею. Служителі, наспівуючи, промовляли слова виклику, камінь душі на шиї все сильніше сяяв і нагрівався. З кожним вимовленим служителями словом я наче входив у транс. Обриси приміщення пливли, та я стояв, тримаючи руки сильно притиснутими до каменю.

Те що відбулося далі назавжди викарбувалось в моїй пам'яті. Символи на камені яскраво засяяли, а після цього на вівтарі почали з'являтися обриси жіночого тіла. Я жадібно вдивлявся в кожну рису. Дихав через раз, напевно. Сяйво зникло, символи потускніли, а на камні лежала жінка, навіть не жінка, молода дівчина. Вона була настільки незвичайною для нашого народу, починаючи з волосся – яскравого, наче непокірне полум’я, і закінчуючи темними віями і бровами. Наші жінки були іншими – біле волосся, світлі брови і вії. Схожою була хіба що шкіра, світла, ідеально чиста, майже прозора.

Служителі нарощували темп пісні. Дивлячись на дівчину, я, здається, відчував, як вона боролася з невідомою для себе силою і намагалася прийти до тями. Але поки вона ніяк не могла цього зробити. Мені хотілося їй допомогти, підтримати, але мені навіть не можна поки її доторкнутися, бо мої руки як і раніше були міцно прижаті до каменю. Я впивався рисами її обличчя, високими вилицями, прямим невеликим носом, м'якими, навіть на вигляд, розовими губами, довгими темними віями. Вона була прекрасна, мені хотілося швидше побачити колір її очей.

Символи знову почали світитися, камінь теж сяяв. Раптом згори на нас полилось світло, я прикрив очі, бо світло боляче вдарило. Наспів служителів стихав, тиша била по нервах. Я вдихнув глибше, наче під час обряду не дихав зовсім і почув у відповідь вдих поряд. Вона прийшла до тями. Видно, що дівчина ось-ось відкриває свої очі, її вії тріпотіли. Мить, друга і я потрапив у вир голубих очей, що питливо і трохи зі страхом дивилися на мене.

      Рубі

Чоловік дивився на мене, наче вивчав. Здається, ми зависли в погляді один одного на кілька хвилин. Я бачила, як заворушились його губи, але набір звуків був мені незрозумілий. Це змусило мене згадати дивний розспів і бурмотіння. Хотіла вже встати, але в поле мого зору потрапив чоловік у дивному балахоні, його волосся й очі були як і одяг сріблястими. Він теж щось сказав, але знову неясний набір звуків, що ніяк не складалися у слова в моїй голові.

– Де я? - Мене дуже хвилювало це питання. Але хто б мені нормально відповів, чоловіки переглянулися між собою, і сивочолий знову щось сказав своєю мовою. Я озирнулася і це привело мене в жах. Приміщення нагадало тронні зали у замках перших королів, гладкі кам'яні стіни без прикрас. Я зрозуміла, що лежу на якійсь плиті, що нагадувала жертовні вівтарі, по спині пробіг холодний піт. Я безпорадно подивилася на чоловіків, здається, я потрапила в халепу.

Чоловік у балахоні щось сказав зеленоокому і той прибрав руки від каменю. Він подивився на мене, видав потік звуків, ніби намагався заспокоїти мене і, підняв мене на руки. Напевно, треба було чинити опір, але я була в шоці, а сил йти самій я не відчувала в собі. Тому зламаною лялькою лежала в його руках, а він повільно рухався слідом за іншим чоловіком. Ось ми вийшли з незрозумілого залу, сходами піднялися вгору і потрапили в довгий коридор зі світлими білими стінами. Поки що всі речі в цьому місці, і люди теж, тією чи іншою мірою, мали на собі всі відтінки срібла. Мене занесли до невеликої кімнати, де було тепло й комфортно, посадили на стілець біля стіни. Зеленоокий знову щось запитав у старшого чоловіка, це я зрозуміла по інтонації голосу. Той діставши з шафки маленьку пляшечку, влив кілька крапель у склянку. Потім додав воду, напевно, і подав мені, показуючи, що я повинна це випити. Скажу прямо, я почувала себе погано. Я розуміла, пити незрозуміло що з рук незнайомців було неправильно, і я повинна бігти від них якомога далі, але залишалося питання: «А куди бігти?».

І ось, я беру склянку, підношу до губ, на мить знову завмираю в нерішучості, але очі старого не виглядають злими, навпаки заспокоюють. І я наважуюсь, будь що буде. Як тільки я починаю пити, чоловік починає незрозумілу мені пісню на своїй мові. Я допиваю воду, бо на смак це ніщо інше, як вода, і дивлюсь на чоловіка. Він закінчив свою пісню і просто з батьківською любов'ю дивиться на мене. Це, м'яко кажучи, нервує.

- Радий вітати, тебе в Лінарії, дитино. Мене звуть Марон, я Старший Служитель нашої Богині, - з посмішкою промовив старий, тобто служитель.

- Здрастуйте, а чому я вас тепер розумію? – це питання в моїй голові з’явилося відразу, як тільки почула щось розбірливе.

- Це магія, дитино моя, милістю нашої Богині. Тепер наша мова для тебе буде зрозумілою, але читати і писати, на жаль, ти повинна навчитись сама.