Розділ 1

Розділ 1

Рубі

Скрізь сон я почула незрозуміле бурмотіння декількох чоловічих голосів. Звуки точно були незнайомою мені мовою. Я спробувала відкрити очі і зрозуміти, де ж знаходитися джерело шуму. Але віки виявились тяжкими, наче налиті свинцем. Бурмотіння не припинялось і, прислухавшись уважно, я зрозуміла, що воно схоже на речитатив.

            Гаразд, нехай не можу відкрити очі, але можна ж піднятися. Спроба встати так і залишилася спробою, я навіть не в силах була підняти руки. Так, стоп. Без паніки! Потрібно зрозуміти, що з моїм тілом. Рухати пальцями на руках й ногах у мене не виходило, чим більше я намагались протистояти незрозумілій силі, що буквально приплюснула мене до землі, тим сильніше вона давила на мене. Нерви уже були на грані. Ніколи не любила ситуації, в яких я не можу щось контролювати. Але я повинна була заспокоїтися і зрозуміти, що ж могло статися за ніч у моїй власній квартирі.

            Згадавши вечір, я впевнилась, що нічого підозрілого не відбувалося. За вікнами елітного комплексу, як завжди тиша, що порушувалась тільки шумом авто на парковці. Гостей у мене теж не було, так що пожартувати ніхто не міг. Двері я зачинила, та й сигналізація точно була ввімкнена. Нічого не розумію!

            Так, добре, глибоко дихаємо і намагаємося знову встати або хоча б викликати на допомогу. Та моя спроба знову не була успішною, я навіть не змогла відкрити рот, що вже говорити про крик. Смішно.

            Голоси все наростали і наростали, швидкість наспіву прискорювалась, а мене раптом накрила така втома, що я вирішила просто плити за течією і чекати завершення цього каламбуру. Все одно я зараз більш безпомічна, ніж новонароджене кошеня.

В голові, наче спрацювала кнопка, з’явились спогади. Ось я маленька дівчинка, йду з батьками до школи. Перші подружки, однокласники - калейдоскоп шкільних років. Далі університет, перше кохання (якщо можна так сказати, хоча в той час я думала, що він моя доля). Робота, смерть батьків, зрада коханого. Далі нескінченна робота, квартира, як окремий світ, де я залишалась одна.

В свої 26 років я не завела навіть домашнього улюбленця. Йому потрібно багато уваги, а постійні затримки на роботі зовсім не ощасливили б тваринку. Щоправда, я дуже любила котів, і рідкі посиденьки у подруг радували наявністю пухнастих антидепресантів.

Мої спогади різко обірвались від яскравого світла, що боляче різонув очі. Я сильно примружилась і тільки тоді зрозуміла, що знову можу рухатися. Декілька секунд я полежала, переводячи дихання, відкривати очі було страшно. Тиша, яка настала після чужого бурмотіння, була чимось страшним, особливо коли я відчула чуже дихання біля себе. Не розуміючи, що мене чекає далі, я все ж зібралася й відкрила очі. І першим кого я побачила був чоловік, що нахилився поруч з моєю головою. Та вся моя увага була прикута до його очей. Радужка повільно змінила свій колір із сріблястого на яскраво-зелений. Я би навіть сказала, нефритовий, як мій улюблений дорогоцінний камінь.