17

Йшли дні за днями, щасливі дні. Не хотілося наврочити. Бо я була ніби в раю. Та хіба так могло продовжуватися до безкінечності? Звісно ні. 
В середині літа, коли спека була неймовірна й здавалося, що все життя навколо завмерло, млосно тече, наче тиха річка, прийшла звістка. Мене викликають до палацу. Його величність, король Розмунт очікує на зустріч. Прийшов час процедури омолодження. Поїздка займе три-чотири доби. День туди, день звідти, два дні в палаці. Астрід була моєю незмінною супутницею в цих подорожах, тому Адама я вирішила не брати. Йому ця ідея не дуже сподобалося, але він розумів, що це правильний вихід з цієї ситуації.

Коли прийшла карета, ми вже стояли на ґанку. Відчинилися дверцята й з неї випурхнула радісна Астрід:
-Ксеніє, сонце моє , в мене для тебе такий сюрприз. Ти не повіриш своїм очам. Твій раб їхатиме в окремій кареті чи на коні?

-Він залишиться. Нащо він там здався?

-А якщо тобі треба буде підживлення?- її лице враз спохмурніло.

З карети висунувся Барт, що мабуть і був тим неймовірним сюрпризом.

-Я допоможу, в разі потреби. Бачиш, мила, на які жертви готовий піти?

Довелося докласти чималих зусиль, щоб втримати адекватне обличчя. А самій хотілося завити від відчаю. Оце так клопіт на мої плечі.

-Я впораюся, такі маніпуляції не потребують значної сили. - так хотілося обернутися до Адама, заспокоїти, але на це я не мала права. Бо де то чувано, прощатися з рабом. 
Граційно підійшла до карети, Барт простяг мені руку, допоміг увійти в середину. Поцілував мою долоню, довше ніж передбачав будь-який етикет.

Настрій котився в прірву. 
-Я домовився про спільні покої. 

Адам чув це. Точно чув. 
В спину вже штовхала Астрід, намагаючись теж вмоститися зручніше. Дверці зачинилися і ми рушили.

Так хотілося визирнувши у вікон, крикнути, щоб не хвилювався, що я зможу постояти за себе. 

-Я не буду з тобою ночувати в одній кімнаті. Хіба ми не зʼясували все минулого разу?- почала я. Мій голос був на диво спокійний, я сама була байдужа до цієї ситуації.- Не плекай марних сподівань. Це все. Між нами все. Знаєш, буває так, що кухоль поступово наповнюється , але приходить час, коли одна єдина крапля здатна перелити його за межу. Так от, ти пустив ту краплю. Повернення нема . Все.

-Граєшся, пустунко, набиваєш собі ціну? Не треба, я вже все зрозумів. Готовий виправитися. Якщо це через зради, обіцяю , що більше не дізнаєшся про жодну іншу жінку.

Я лише закотила очі. Це ж треба. Не більше не буде іншої, а просто він буде добре це приховувати. Та байдуже. На нього. І на все це. Навіть нічого не відповіла. Нащо? Ми говоримо ніби кожен сам з собою. 
Відкинулася на сидіння і вдала що дрімаю. День з цими двома у тісному просторі, те ще задоволення. 
-Тобі не душно в такому закритому платті- спробувала завʼязати розмову Астрід, десь на пів дорозі.- така спека, а в тебе комір попід шию?

Від згадки, чому я ховаю свій знак, в грудях защемило. Адам. Як же я хочу до тебе. Ще лише пару годин, а мені вже не вистачає тебе. 
-Стала чутлива до сонця. Не хочу обгоріти.

-Але в кареті нема сонця? 

-Якось не подумала. Все нормально, мені не заважає. Я звикла.

Вистачить ще з цієї ненормальної пропозиції розстібнутися.

Барт повністю переключився на Астрід. Жартував, гладив, ніби ненароком, при цьому скоса поглядаючи на мене. До мене навіть не одразу й дійшо, що хоче викликати ревність. 
-Леді Астрід- якимось награно бадьорим голосом звернувся він до неї.- а чи не хочете ви розділити зі мною покої , раз я більше не потрібен? 

А це вже цікаво. 

-Як я можу? Ксенія моя подруга. Ви помиритесь в решті-решт, а я буду крайня. 
-Ні, люба, що ти. Хіба ми ділили щось між собою? Я тільки порадію за вас. Розважтеся. - хотілося пищати від радості. 
-Не пожалкуєш?- Барт звузив очі. В його погляді читалося роздратування. 
Я похитала головою і вступилася у вікно. Господи, допоможи пережити все це й забути як страшний сон. 
Під вечір ми приїхали в палац. Аудієнція була призначена на ранок. 
Барт демонстративно підставив лікоть Астрід й провів за собою. Я, мало не стрибаючи від радості пішла до себе в кімнату.