11

В кареті панувала напружена атмосфера. Я демонстративно жувала булочки, закинувши ноги на лавку навпроти, дивилася при цьому у вікно. Він відмовився. Образився, чи що? Сидить, брови насуплені. Мовчимо. 
Раптом мій погляд зупинився на хлопчині, років семи, що лежав на узбіччі. Бідно одягнений, пошарпаний, дитина когось з селян, або навіть рабів.
- Зупинися!- крикнула кучеру. 
Серце завмерло , здавалося він був мертвий. Але ні, лише втратив свідомість. Просканувавши його стан, зрозуміла, що справи не такі вже й кепські, якщо негайно надати допомогу. Скоріш за все, його хтось збив на дорозі. 
-Стань так, щоб затулити мене, щоб ніхто не бачив- звернулася до Адама, що стояв вже біля мене.

-Що ти хочеш з ним робити?

-Зʼїсти. Ну що ще я можу з ним робити - лікуватиму. 
Знов почала намацувати нитки, вони ледве жевріли в ньому. І не лише через травму, а й через виснаження. Він погано харчувався. До межі мене це не довело, але сил потягнуло чимало. Привіт відкат. Нічка буде та ще. 
-Добре що він не при тямі , й не бачить нас. Залиш йому їжу, будь-ласка. Мені треба повернутися, поки маю хоч якісь сили.- я вже ледве розмовляла. 
Адам не дав мені ступити й кромку, підняв на руки й поніс в карету. Там, замість того, щоб покласти сидіти, так і тримав на руках. 
-Це завжди так?- пошепки спитав він мене.

-Ні, залежить від сили, яку доведеться віддати.

-Хіба ти не можеш зупинитися, не доводити справу до кінця? Підлікувати його лише часткова, а далі нехай сам одужує?

-Це так не працює. Поки я не закріплю останню нитку, він в ще більшій небезпеці ніж до початку. Це вірна смерть. 
-Тому ти не зупинилась, коли лікувала мене?

-Так.

-Ти могла загинути?

-Зараз? Ні, до цього ще дуже далеко. 
-Тоді, зі мною?

Я мовчала. Не хотіла відповідати. Не знаю чому тоді була налаштована так рішуче. Навіть сумніву не було, як би став вибір. Йому б померти я не дала. Тепер, не дивлячись на те, що переді мною дитина, я перервала б цей процес в разі крайньої небезпеки. Хоча ціну й так доведеться заплатити чималеньку. На мене чекає персональне пекло. 
Карета прибула. Адам заніс мене в кімнату, поклав на ліжко.

-Я знаю, що сперечатимешся- почав він.- але послухай мене. Я абсолютно здоровий, сповнений сил. Ти можеш підживитися від мене. В будь-який момент ми зможемо зупинитися. Я благаю, не змушуй мене дивитися на свої страждання. 
Він був правий. Варто спробувати. Я добре контролюю себе. Сама б я ніколи не попросила його про це, але коли вже він сам запропонував.

-Добре. Але як тільки зрозумієш, що тобі погано, ти слабнеш, одразу скажи. Якщо я побачу, що ти занадто виснажив себе, більше цього не повториться. Чуєш?

Він лише кивнув. Сподіваюся до нього дійшло і він розуміє серйозність ситуації. Насправді, йому нічого не загрожує, але перестрахуватися варто.

-Де ми це зробимо? - якимось дивним хрип голосом питає мене.

-В ліжку, де ще. Не сто я ж. Процес потребує часу. Хочаб дві-три години.

-Не впевнений, що витримаю стільки.

-Не хвилюйся, можемо робити перерви час від часу. Або взагалі відмовишся в будь-який момент. 
Він підняв в здивуванні брови, але нічого не відповів. Почав роздягатися. Зняв сорочку. Взявся за ремінь.

-Штани знімати не обовʼязково. Грудної клітки буде достатньо. Можна й лише за руки триматися, але так буде дуже довго.- сказала йому я. 
Ще не вистачало голяка з ним лежати. Від цієї думки мої щоки запалали, і я , щоб сховати збентеження, розвернулася й почала знімати з себе плаття. Мені ж теж потрібно оголити спину.

-Нам треба буде просто лежати один біля одного? Цього достатньо?

-Більше ніж. А ти що подумав? Чекай. Ти думав , що потрібно спати зі мною? Не хвилюйся, я ж казала, що не змушуватиму тебе до цього. Відвернися, будь-ласка. Я роздягнуся. А ти ляжеш по заду мене, притиснешся до спини. 
До ліжка я дійшло з останніх сил. Біль почав набирати обертів. Спочатку пульсаціє в скронях, потім прострілювати по всьому тіло. Зараз. Зараз почнеться . 
Залізла під ковдру. Я мало на що сподівалася. Хотілося лише відчути його тепло та й по всьому. Не знаю який я мала вигляд. Певно, кепський. 

-Не роби так більше. Не рятуй нікого. - здавалося, йому боляче також. 
Тільки но він притулився до мене, як в тіло влилося тепло. З мене, ніби, вимивало все. Навалилася слабкість і дике бажання заснути. 
-Я провалююся в сон. Це погано. - слова давалися дуже важко.- не зможу стежити за своїм станом. Будь уважний. Благаю.

Хотіла ще сказати, що хвилююся, що краще зупинитися. Але не змогла. Ніби відключилася. Так міцно і спокійно я вже давно не спала. 
Ранкове пробудження було неймовірне. Відчуття легкості, енергії. Відсутність болю. Що ще потрібно. Спробувала потягнутися, але не змогла. Важкість Адамового тіла давила на мене. Ні-ні-ні!!! Він проспав зі мною всю ніч. Я вбила його!!! Сльози градом покотилися з моїх очей. Ні!!! 
Я підхопилася, схилилася над ним , почала вкривати дрібними поцілунками його лице.

-Будь-ласка, ні!! Чому ти заснув? 

В цей момент він розтулив сонні очі.

-Доброго ранку. Я б поспав ще трохи, якщо ти не проти. 
-Ти живий?!- штовхнула його в плечі.

-А мав бути який? - його погляд поповз вниз і зупинився в районі грудей. Сну в його погляді як й не бувало.

Я ж гола до пояса. Сором який. Схопила халат, що лежав біля ліжка й почала швидкими кроками міряти кімнату. Я все ще була дуже знервована. Жах, що я пережила за ці хвилини ніяк не покидав мене. 
-Ти міг загинути!! Як не розумієш. Дурепа, нащо я дозволила це.

-Заспокойся. Проскануй мене, якщо хочеш. Я не втратив ні грама енергії. Ти одразу заснула. Я все чекав, коли мені стане погано. Навіть хвилювався, що не допомагаю тобі. Але ти так мирно спала, що врешті решт я теж заснув. 
Я підійшла, для вірності поклала руку йому на сонячне сплетіння. Він шумно втягнув повітря.

-Тобі боляче зараз?