9

От уявіть собі, йду я в кімнату, в голові цілковитий хаос. Думки про те, що припустилася помилки, думаючи, що буде можливо ізолюватися від світу закрившись в своєму маєтку, не дають мені спокою. Що потрібно вибиратися в місто, зустрічатися з так званими друзями, продовжувати звичне життя для першої Ксенії і при цьому не видати себе. Злість, втома, роздратування. 
Заходжу в кімнату, а там…. Добрий вечір, припливли. На колінах, в одній білизні, схиливши голову сидить Семюель. Прийняв позу покірності. Знущається, чи що?

-Труси чого не зняв? - уїдливо запитала я.

-Бо не знав, чи сама увійдеш.

-Ну, по перше, хто б насмілився увірватися зі мною? А по друге, якби увійшов, то логічно тобі бути голим. Нащо ця гра? 
-Я граю? Я? Це ти мені скажи, навіщо ця гра? Де ти справжня? Зі мовною на одинці, чи з такими як Астрід? Думаєш я не бачу всіх протиріч? Там,  при ній, ти захищала мене, не дала принизити навіть в дрібниці. Може й чутки про рабів, яких ти вбила, це вигадка й вони всі живі?

-Вони мертві!

-Ти вбила їх?

І що відповісти на це питання? Як пояснити те, що обговорювати я не взмозі?

-Ці руки вбили їх!- простягла свої долоні до верху.

-Не розумію, ти кажеш, але стає ще більш заплутано. Не довіряєш мені?

-Кому тобі? Я навіть імені твого не знаю!!!- перейшла я на крик. 
Що він хоче від мене? Щоб я відкрилася? Щоб поставила своє існування на кон? Життя било мене не раз , втовкмачуючи просту істину - не довіряй нікому! особливо не довіряй чоловікам!

-Адам.- почула я. 
-Адам.- здивовано повторила за ним. - Адам. Звідки я знаю це ім’я? Зараз, коли ти сказав, зʼявилося відчуття, що тільки так тебе і звуть.

-Я казав тобі про це. Ще в першу ніч, коли ти була не при тямі. Я багато що розповідав.

-Шкода, що я не чула…

-Можу повторити , якщо хочеш.

-Будь-ласка.

Ми вмостилися до сну. Я одна, на величезному й холодному ліжку, він на розкладному кріслі навпроти.

Адам говорив, говорив, говорив. Більше про дитинство, про вільне життя. Про рабство мало й без емоцій. Хоча біль було не важко розпізнати. Він говорив, а по моїх щоках текли сльози. За нього, за мене, за наші долі. За все. 
-Хочу щоб ти знав. Я не скривджу. Ніколи. Навмисно не скривджу. Не можу зараз всього пояснити. Не час. Просто довірся. Мені потрібно повертатися до світського життя, хоча б частково. А тобі треба підіграти. Ніхто, ні за яких обставин не повинен знати, що між нами на справді. Для оточуючих ти раб, а я твоя власниця. Зла і безжальна. 
-А що між нами? 

—Ти мій друг.

-Просто друг?

-Найкращий і єдиний- уже посміхаючись відповіла я. 
Він важко видихнув, поклав руки за голову, закрив очі й замовчав. Це, мабуть, означало кінець розмові. 
Може й на краще. Я й так стільки наговорила. Не важко скласти два і два. Чи зможу я колись довіритися йому? Чи потрібно це мені? 

-Завтра треба виїхати в місто. Пройтися по крамницях. Показатися людям. -я знала, що він мене чує. -Слухаюся і підкоряюся, друже.-була мені відповідь.

-Не починай! Дратуєш.- я жбурнула в нього маленьку подушку, якою підпирала спину.

Він схопив її , підніс до обличчя, втягнув запах..

-Друг.- прошепотів. Хотів кинути, навіть руку підняв, але потім передумав, залишив біля себе. 
І що у цій простій, але й  водночас не зрозумілій розмові мене так збентежило? Чому не можу заснути? Чому на думці лише одне, які на смак губа мого друга.

Адам. Його звуть Адам.