Початок

Нічний час. Автобус під’їхав до зупинки.

- Дякую, щасливо!

Анна, зачинивши двері автобуса, пішла у напрямку пішохідного переходу. Натиснувши кнопку для зеленого світла, стала чекати, поки воно засвітиться.

- Давай, Анно, це зовсім небагато йти. Двадцять сім хвилин, три кілометри – і ти в селі. Все, як завжди. Прийдеш до дому, ляжеш в тепле ліжко і заснеш солодким сном.

Світлофор засвітив зеленим. Анна перейшла дорогу, повернула направо і пішла вздовж траси до пам’ятника Ісусові. На хвилину вона зупинилась – пам’ятник освічувався легким світлом, приємно було там стояти. Безпечно. Перехрестившись, вона звернула наліво і пішла дорогою до дому. Пройшовши декілька десятків метрів, почула шум машини. Ось з’явилось світло, що освічувало її і жіночий силует відбився на дорозі.

- Як би було добре, щоб зупинився хтось – подумала вона. Хоча краще, щоб не зупинялись, якщо чужі якісь, то не знати чим може закінчитись. Людей треба більше боятись, ніж якоїсь темряви.

Машина проїхала повз Анну і вона побачила, що це поліцейський патруль.

- Могли б зупинитись – засмучено зітхнула. Все таки поліція, могли б довезти. Хоча вони не мають зупинятись незнайомим людям. Тож чого мені вимагати? Просто страшно…

Стиснувши ніж в кишені, вона пішла далі. Дорога починалась ще в сусідньому селі, тут ще були будинки, хоча світла вже не було. Іти не так страшно, іноді траплялись одинокі перехожі, з якими ніколи не було проблем. Тут Анна починала молитись дев’яностий псалом і молилась його аж до самого дому. Вивчила майже з першого разу. Страх хороша мотивація до вивчення псалмів, коли нічим іншим його заспокоїти не можна. Коли вона дійшла до краю села, то встигла помолитись 7 разів. Тут починалось поле. Було тихо: початок осені, легкий теплий вітер. Десь далеко було чути звуки птахів, шум дібровних звірів. Коли починалось поле – страху ставало більше, адреналін потрапляв у кров і серце починало битись швидше. Тоді одразу хотілось дихнути глибше, ніби від подиху адреналіну стане менше і одразу все прийде в норму. Але в норму все приходило лише тоді, коли Анна доходила до дому. Стиснувши з новою силою ніж, вона пішла далі, долаючи перші хвилі опору свого тіла. Йшла назустріч темряві, яка огортала її і один самотній ліхтар на переїзді, де їхав поїзд. Він був точкою, до якої необхідно дійти – серединою дороги. Тоді можна зупинитись на декілька хвилин і заспокоїтись, бо тут є світло і менше страху. Темрява поля була наче гаряча пара, яка огортала і тіло і душу, вона якимось містичним способом проходила наскрізь.

- Хто живе під покровом Всевишнього…і хто в тіні Всемогутнього мешкає… слова молитви переплітались із уривчастим диханням – той скаже до Господа…

Кожен новий подих був ковтком свіжого повітря, після затримки дихання. Анні не вдавалось спокійно дихати, поки вона проходила дорогу і мусіла хапати силою те повітря.

- Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної… Ще трохи  подумала Анна і пришвидшила хід.

Зупинившись на мить, вона обернулась. Робила це іноді для того, щоб запевнити себе, що не боїться, ще не трапиться нічого страшного, що нікого ззаду немає. Така собі маленька перемога. Минуло 6 хвилин – Анна майже дійшла до ліхтаря. Та частина дороги була найпекельніша. Тут треба було перейти міст. Щоразу думки атакували її і малювали картини, ніби хтось чи щось є під мостом, хоча вона не вірила ні у магію, ні у паранормальні явища. Анна відчайдушно відганяла їх і дивилась на ліхтар – середину дороги, після якої вже не так страшно. Тут щоразу хотілось почати бігти. Але Анна знала – почне бігти, адреналіну стане більше. І страху ще більше, вона не зможе себе контролювати і не знати як все закінчиться. Тому ще сильніше долала ті бажання.

- Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить… Нарешті.

Анна майже дійшла до переїзду. Але метрів через двадцять, вона побачила щось зліва за ліхтарем. Там була інша дорога, яка одразу опускалась у долину. На мить вона затамувала подих, от-от нова доза адреналіну. Що там?

Завівся мотор, засвітились фари. З узбіччя виїхала поліцейська машина, яка перед тим проїхала повз Анну.

- Точно, вони тут часто сидять. Особливо на свята, коли хочуть зловити п’яних водіїв, які тут прямо таки пролітають! Хех.. Ну я і налякалась. Добре, що вони тут є.. Мені тепер буде не так страшно – хоч якась жива душа зустрілась.

Анна розслабилась і вже крокувала спокійно назустріч поліцейській машині. Машина під’їхавши, притормозила. Опустилось вікно:

- Доброї ночі!.

- Доброї! – Анна насторожилась.

- Звідки ви так пізно? – спитав молодий поліцейський.

- З роботи. – Анну роздратувало це питання. Одразу посипались думки, що не те подумають.

- Ви так весь час ходите? Самі?

- Так.

- Може вас підвезти?

Анна, стиснувши ніж у кишені подивилась в сторону села. Там туман густішав, і вітер більше шумів. Їй захотілось, щоб підвезли. Це дві хвилини часу. До того ж симпатичний поліцейський, милий такий…

- От блін, я ж ніж незареєстрований маю.. – схопилась вона – як просічуть, то мені точно вдома цієї ночі не бувати.

- Дякую, але не треба. – відповіла вона і рушила далі.

Анна зробила декілька кроків, зупинилась, щоб ще раз глянути на поліцейську машину і обернулась вперед. Там, у темряві з правого боку поля щось наче рухалось. Якась велика темна пляма. Вона стала вдивлятись в неї. Пляма рухалась і здалося що у сторону Анни. Вона зробила декілька кроків назад.

- Щось сталось? Ви передумали?

Анна далі дивилась і не могла зрозуміти, що це: якась галюцинація чи що… Страх почав наростати з новою силою. Вона знову позадкувала, а пляма рухалась крізь туман ближче. Почулись звуки хрипу…