XXIV

Роздягнувшись, Юліан обвів вітальню поглядом. Тихо-затишно. На височезній ялинці миготить світло. Чути дитячий сміх.

Ліану знайшов біля каміна. Зрозумів, що саме вона, а не новорічні декорації, викликали у нього такі емоції.

- Нічого собі! – голос друга вивів його з марень. Еміль стояв поруч і відверто розглядав Ліану, котра емоційно обіймалася з його матір’ю. Юліан дуже добре його розумів – вона виглядала неперевершено.

- Ще один погляд і Аліна зішкрібатиме тебе з підлоги.

- Ох, яка великодушність. І що мене рятує? Наша 25-річна дружба, сподіваюсь?

Він цілковито проігнорував його слова і, незважаючи на погрози, підійшов до Ліани. І знову обійняв.

- Ти красуня. І я радий, що ти більше не плачеш.

Цієї миті на сходах з’явилася Аліна з дівчатками у нарядних сукенках, які, побачивши їх, з емоційним вихром стрімголов кинулися сходами вниз. Яна спустилася швидше і з вигуками «мама» кинулася в обійми Ліани. Єва наздогнала її, втім, останньої миті зупинилася і застигла в кількох метрах від них.

На мить усі перестали дихати, ворушитися, говорити, а Єва великими переляканими очима спостерігала за обіймами матері з дочкою. На обличчі - міріади щирих дитячих емоцій, що змінювалися від цікавості до легкого ніяковіння від надмірної уваги.

Юліан перевів погляд на Ліану, що, не моргаючи, невідривно дивилася на Єву. Потім затримався на Янусі, котра обіймала маму за стан і не розуміла її збентеження. Його ж донька… почувалася сиротою… Він глибоко вдихнув… Хотів покликати її, та вона з надією дивилася лише на Ліану. Горло стиснулося від розпачу. Боже, він так винен перед нею! Маленькою синьоокою дівчинкою, від якої ледь не відмовився. Розтріпані від веселощів коси, пальці, міцно затиснені в замок, а в очах – неприхована заздрість і така потреба жіночої ніжності, що без жалю не можливо дивитися.

Він не знав, скільки це тривало. Мить, дві чи вічність. Через голову перебігло стільки думок, від чого він навіть не розумів, що відчуває.

А потім сталося те, що під силу тільки любові. Ліана опустилася навпочіпки і, посміхаючись, розкрила обійми для Єви:

- Біжи до нас.

І Єва побігла, дрібними кроками, з сяючою посмішкою. До МАМИ, якій зарилася обличчям у волосся і міцно стиснула за шию.

- Мої дівчатка, - обіймаючи дітей, говорила Ліана, але він читав ті слова по губах і бачив на її обличчі сльози. Цієї миті зрозумів, що ціле своє життя чекав саме на цю мить. Мить, коли його донька пізнає материнські обійми, що звільнять від болю, завданого найріднішою людиною.

- Яна сказала, що тепер ти будеш моєю мамою, – з дитячою безпосередністю ствердила Єва, трохи відступивши від розгубленої Ліани.

- Ну… - почала вона і невпевнено глянула на Юліана, який відчув хрускіт десь глибоко у своїй голові. – Це залежить…

- Від чого? – рішуче продовжила Єва, а Ліана взяла її за руку і повернулася до Юліана, котрий, змагаючись з розбурханими нервами, поглядом зустрівся з Емілем… Чи була хоч крихітна ймовірність, що він причетний до цього? Та друг сам здавався збентеженим, хоча це й не заважало йому насолоджуватися усім, що тут відбувається. Він посміхнувся і поглядом благав не відступати.

- Чи захоче твій татко зі мною одружитися, - продовжила Ліана, дивлячись йому прямісінько в очі. І її голос звучав, як запрошення.

- Татку, ти ж одружишся з Ліаною? – не вгавала мала, а довкола панувала тиша. Навіть було чути, як палахкотить в каміні вогонь.

- Єва Юліанівна! – раптом мовив Еміль. – Вчора я назвав вас малою. Пробачте, я трохи поспішив з висновками.

Цілком збентежений Юліан підійшов ближче і спробував себе опанувати, бо страх забирав останні сили.

- Мила, - мовив делікатно, - Ти трохи випереджуєш події. Лі, пробач їй, - він на мить заплющив очі.

За що? За те, що задала це питання замість тебе? – Ліана витримала паузу і схвильовано посміхнулася. Виглядала щасливою і такою неймовірно справжньою, що хотілося безупинно її цілувати.

Тиша стала нестерпно незручною. Боже, він не так це собі уявляв.

- Ми залишимо вас…

- Ні. Залишайтеся, будь-ласка, - мовив Юліан і озирнувся довкола. Потім видихнув і, збираючись думками, підійшов до Ліани ближче. Вона заповнила весь простір довкола нього і тепер їх відділяла відстань у кілька сантиметрів і лиш трохи незручності. Він пройнявся її емоціями, відчував, як самого себе. І тихо собі заздрив.

- Ліано Доріс, - сміливо почав він, бо справді більше не відчував у серці страху, а її погляд був обіцянкою. - Я чекав тебе ціле життя і до тебе, здається, взагалі не жив. Бо ми з тобою – це те, що не ділиться. Ти снилася мені роками, а вранці, коли сон закінчувався, я інстинктивно перевіряв твою присутність у ліжку поруч, і в спогадах часто повертався у той день, коли ти стоїш у вітальні моєї квартири, юна, з довгою косою, неймовірно гарна, - він посміхнувся. Невже вона тепер належить йому? Зачарований, безсоромно пройшовся очима по всіх згинах її обличчя, очах, і продовжив: - Я не міг замінити тебе… Не міг так скривдити своє серце, тому просто навчився з цим жити. Не зважав на думки, любив звичні речі і спогади про тебе, твої очі, які затягують у глибину, якщо заглянути в них бодай раз. Заради тебе так легко було зректися себе. У мене нема магічного грифеля і я, на жаль, не можу викривити простір та час, щоб все виправити. Хіба як пообіцяти, що буду поруч, щоб не сталося.