XXIII

Юліан не помітив, як опинився у парку. Тут навіть повітря було іншим. Не поспішав. Опустив розсіяний погляд під ноги, кожен крок давався йому важко, а самотність набирала відтінку відчаю.

Спустошений, він врешті зупинився і сів на холодну лавку, глибоко втягуючи легенями морозне повітря, щоб хоч трохи заспокоїтись. Поруч, обіймаючись, проходили люди. Двірники розчищали сніг, скрипіли старі гойдалки, наче передражнювали нерви. Хтось цілувався, інші вигулювали собак. Через кілька хвилин засніжена алея по всій довжині засяяла новорічними гірляндами. Усе довкола ожило, навіть сніг на деревах переливався кольорами. Серце то стискалося, то наповнювалось радістю. Живи і насолоджуйся! Тільки як?! Як не озиратися, коли почуваєшся так, ніби тебе зіштовхнули в прірву з високої гори в паперовому ящику? Як без жалю не згадувати погляд жінки, з якою у тебе спільна історія довжиною в декілька років і котру ти ненавидів усе життя? Як будувати плани з іншою, дієвість яких обмежує смерть найкращого друга?

Це боляче, це фатально боляче.

У кишені забринів телефон і на дисплеї висвітився телефон Ліани. Юліан хвильку подумав та рішуче відхилив дзвінок. Не хотів обтяжувати її своїм настроєм та важкими думками, бо прагнув розпочати нові стосунки з рівноваги. Вона це знала і за мить на телефон прийшло повідомлення: „Ми у нас вдома”.

За хвилину телефон завібрував знову. Це була Аліна, та розмовляти з нею хотілося ще менше. Втім, за п’ятим разом її невдалої спроби прийшло ще одне повідомлення: „Милий, якщо ти зараз же не піднімеш трубки, Богом клянуся, я не розмовлятиму з тобою до кінця життя”. Кепські справи. Ця слів на вітер не кидає. Мабуть, зараз схожа на гремліна.

- Серйозно? У тебе аневризма, дідько б тебе взяв?! – її голос звучав, як розчарування року. З таким нестерпним божевіллям, а ще так злостиво та голосно, що Юліану довелося трохи відвести телефон від вуха. - Ми бачились недавно і присягаюся, я не помітила в тобі жодних ознак хромосомних аномалій. Коли ж тоді ти став таким першокласним телепнем? Не знаю, від кого тобі дістався талант і зовнішність, та певна, що кора мозку тобі дісталася від дуба… - з батьківським азартом продовжувала дівчина. - Твоє щастя, що ти далеко, бо мені хочеться тебе стукнути. Так, так. Час дати тобі доброго встряха, бо якщо ти знову зробиш їй боляче, я зітру тебе в порошок.

Помовчали.

Юліан запалив цигарку. Вперше за довгий час гостро відчув самотність.

- Аліно, спинись будь ласка, - почулося лагідне і тихіше на задньому фоні. Змерзле тіло одразу ж огорнуло тепло. А потім він почув: - Привіт.

Її голос… Такий далекий і рідний. Він змінився. Звучав з завзяттям та приховано усмішкою – ця комбінація, котра так його зачаровувала. Якби Юліан знав спосіб, як зробити, щоб так було завжди, він би ним скористався.

- Де ти? – тихо і ніжно спитала вона. - Ми можемо поговорити?

- Звісно. Я у парку біля свого дому.

- Гаразд. Почекай мене…

На тій стороні відновилася тиша, розітнута монотонними гудками перерваного зв’язку, що набатом відбивалися в голові.

- Ще трохи… почекати… Що ж, це ми вміємо… - з іронією зітхнув Юліан, відчуваючи, як голова від болю розколюється навпіл. Мабуть, від того беззахисного приземлення з високої гори.

Через чверть години під його будинком припаркувався сріблястий джип Ліани. У нього така ж машина, тільки чорного кольору. Випадковість? Ха! Він давно перестав у це вірити. Вона вийшла, оглянулася, знайомою ходою жваво перейшла через дорогу і присіла поруч, простягаючи каву в паперовому стакані. Юліан усміхнувся, бо це вже нагадувало якусь своєрідну гру, у яку вони грають лише з нею.

- Я подумала, це допоможе, - мило посміхнулася вона і зустрілася з його поглядом, не дозволивши відвести. Дивилася з хвилюванням, з довірою, з викликом… Як кілька років тому. І йому так захотілося приєднатися до цього смарагдового блиску. Обійняти, поцілувати так, щоб забракло повітря…

- Кілька місяців тому у Віки померла донька…

Ліана відвела погляд, у якому знову з’явився відчай, але не заплакала, хоча він бачив, як їй хотілося.

Знову помовчали. Сиділи під кучерявими соснами. Він запалив ще одну цигарку, вона розглядала долоні в рукавичках, тремтіла, та Юліан розумів, що не від холоду.

- Що відчуваєш?

- Не знаю. Увесь цей час мене вивертало від однієї згадки про неї, і від усіх жінок, що пахли ваніллю. Думав, що ненавиджу. Коли Єва задала своє найстрашніше питання про маму, я цілим серцем, до найменшої клітини, прагнув, щоб Вікторія колись пізнала як це, коли життя металічним прутом збиває тебе з ніг. І навіть знав, що це колись станеться, адже вона сама запустила удар по своїй кармі. Та чомусь я зовсім не відчуваю жодної радості від такої «справедливості». Мені боляче, їй ще гірше. І це лякає. А ще огортає лють та безпорадність, бо вона знову виграла… Колись сказала, що я пошкодую… А я відповів, що не в тому житті…

Юліан відкинувся на спинку лавки, одним простим рухом змахнувши з очей свій жаль. О, він ніколи б не хотів бути Богом. Навіть на одну мить.

- Пробач, вона знову зіпсувала наш особливий день…