XXII

Рік згодом

Зима віталася снігом та морозами, але 5 грудня у річницю смерті Яна яскраво світило сонце.

Юліан не метушився. Спокійно виглядав з-за лаштунків, аби ще раз переконатися, наскільки важливий вечір пам’яті для усіх тих людей… Він знав, що його батьки десь у залі. Тіна... Аліна з Емілем, Мігель з Каріне, батько Яна з дружиною та дочкою Маєю. Викладачі консерваторії. І Ліана з Яною. Якраз її він дуже сподівався побачити, хоча й до останнього сумнівався, чи зможе вона перемогти свій відчай.

Але вона прийшла. Втомлена, втім дуже гарна. Гарніша, як завжди. Сиділа у другому ряді поруч з Гаєм, котрий двічі піднімався на сцену, аби зіграти Соло для акордеона, написане Яном саме для нього.

Коли софіти погасли, Юліан мусив витримати офіційну частину подяк та відгуків, поспілкуватися з друзями Яна, викладачами… Ліани серед них не було. Але він знав, де обовязково її зустріне.

Могилу Яна Доріса дуже просто знайти на кладовищі. Не за його усміхненим фото на мармуровому надгробку чи незліченною кількістю свіжих квітів. І не через капличку, котра могла би бути добрим орієнтиром. А за втоптаною стежкою, перехрещеною слідами зайців, яку його дружина щодня прокладає від кованих воріт до могили, не зважаючи на мороз чи заметіль. Вона приходить сюди, читає йому сонети Шекспіра і приносить каву.

Юліан побачив її здалеку. Сиділа на лавці, спиною до нього і, мабуть, раділа сонцю, котре, як і рік тому, не шкодувало сяйва для Яна. Тоді вони бачилися востаннє. Він дав їй час, аби оплакати свою втрату. Він не хотів набридати своїми втішаннями, не хотів, аби вона думала, що він на щось претендує. Йому самому було нелегко, але кожного дня, палко чекаючи на цю зустріч, він телефонував Гаю й питав, як вона. Часто приходив сюди, відвідати свою маму, свою хрещену – маму Яна, котрі спочивали поруч. І тоді відчував цю втрату на повну міру.

- Думаю, вам час зустрітися, - якось мовив Гай і Юліан мав надію, що Ліана дозволить йому бодай поглянути на себе. Він не мав найменшого уявлення, як буде лікувати її скалічену душу. Але вона страждала щомиті. І він не мав права більше зволікати, бо дуже добре знав, що час – не лікує.

Він вбиває…

Поборовши вагання, Юліан зрештою підійшов ближче і поклав на могилу великий оберемок червоних троянд. Тоді сів на лавку поруч з Ліаною і простягнув їй каву в паперовому стакані. І ніби не було усіх тих років. Тих сліз та болю… А з мармуру на них дивилося усміхнене обличчя Яна – бунтівного, бадьорого, такого рідного. Юліан не знав, про що вона думає. Просто мовчав, адже усіх слів на світі не вистарчить, аби виразити свій жаль. Він не уявляв, як вона усе це витримала, адже навіть іноді йому самому здавалося, що він божеволіє.

Ліана зняла кришку і в повітрі запахло кавою. Іній на голих вітах дерев виблискував дивними самоцвітами, а з високих сосен скочувався розпачливо-тривожний скрекіт чорних гав, розбавлених церковними дзвонами.

- Знаєш, коли я була ще дитиною і, зрештою, коли подорослішала, - вона говорила тихо, невідривно дивлячись на могилу. Її худорлява фігура нагадувала йому про втому та біль, з яким вона не може впоратися. Юліан не уявляв, що значить ховати когось, кого настільки любиш. Він подумав, якби мужність мала обличчя, то це було б обличчя Ліани.

- … думала, немає у світі нічого, що зможе послабити мою віру. Але коли Яну погіршало… - на останньому слові її голос зірвався, але вона змусила себе не плакати. – Виявилося, що у мені зовсім мало віри… Я думала, у нас буде трохи більше часу. Я не змогла його врятувати… Не змогла…

Ліана знову спробувала себе перебороти, але її губи тремтіли, а сльози самі котилися обличчям. Юліан вагався, його серце стиснулося, але він зовсім не знав, як діяти. Та тут втрутилося щось значно сильніше за нього, бо раптом він забрав від неї каву і взяв за руки. Й одразу натрапив на перстень, котрий сам подарував на заручини.

Боже, увесь цей час…

- Ліано, послухай. Ти не можеш звинувачувати себе. Повір, усе не так. – Він витер її сльози, але наполегливо уникав погляду. Не був готовий, не знав, чи витримає, бо тут, у її товаристві усе сплелося. Події річної та п’ятирічної давності правдиво оживали, від чого здавалося, ніби його рвуть на шматки. Він знав, як це втратити відчуття Бога в серці. Коли здається, що потрапив у безкінечну темряву. І гориш, гориш, безмежно гориш… Він міг би розповідати годинами про відчай, розпач та зневіру. І як йому бракувало цього плетива рук вільними вечорами. На щастя, у нього був Іриней, котрий умів знаходити потрібні слова, навіть, якщо їх розуміння приходило згодом. – Бог ніколи не гарантує нам щасливого закінчення. Він не обіцяє, що ми не впадемо, не скалічимося… Він просто обіцяє бути поруч…

- Він радий, що ти прийшов, - несподівано мовила Ліана зміненим голосом, дивлячись Яну в очі. Юліан відпустив її руки і теж зважився заглянути другові в очі - з них віяло розбитими мріями. Йому навіть моторошно стало.

- Мені бракує його…

- Я шкодую, що не могла пересилити себе і дозволити вам нормально спілкуватися… Пробач, що зруйнувала вашу дружбу.

- Помиляєшся. Ніхто не зробив більше, щоб її укріпити. Ми спілкувалися…