XIX

Вітер розганяє білі хмари і розбовтує її волосся. Довкола різнобарв’я трав. Зеленішого кольору вона ніколи не бачила. Чути шепіт землі, тихий пташиний спів і повітря пахне медом. Квітами. Лісом. П’янить… Відчуття таке, наче вона вже тут була. Аліна робить ще кілька кроків і розчиняється у просторі. На обрії височіє одиноке кремезне дерево, на гілках якого розпускаються бруньки. На мотузяній гойдалці сидить людина. Аліна підходить ближче і впізнає Яна. Він дуже гарний, сумно усміхається і запрошує її сісти на своє місце.

- Чому ти тут? – вона здивована, розглядається, міркуючи, чи це сон чи дійсність. Білизна його одягу аж сліпить. Вона сідає на гойдалку і дивиться на його обличчя, але воно аж іскриться. Ян відштовхує її і вона летить. Високо, дуже високо. Від польоту та його присутності у грудях трохи щемить і важко зібрати до купи думки. Та, зрештою, їй вдається.

- Причина у Лі?

- Так, - тихо відповідає він і зупиняє гойдалку. Волосся по інерції заплутується перед обличчям, а потім вітер закидає його за спину. – Вона не розуміє, чому так сталося. Бог вибрав її, бо вона достойна, а не тому, щоб її покарати…

Аліна вдивляється в його обличчя, намагаючись запам’ятати кожну рисочку. У серці трохи бентежно.

Вона прощається і йде. У небі парами літають голуби, вітер доносить до неї солодкий аромат квітів, а у волоссі плутаються пелюстки. Вона повертається…

І бачить дивне дерево, що вкрилося буйним рожевим цвітом, пелюстки якого загубилися у її волоссі…

І Яна, котрому назавжди 27.

* * *

Аліна сиділа на підвіконні, розглядаючи обмерзлі гілки каштанів з галасливим гайворонням та приророшені снігом калинові кетяги, і старалася не думати, що ця кухня вишуканого дизайну без Яна не мала жодного змісту. А ще з голови не виходив з сон, бо здавався спогадом з реального життя. Через сніг, білизна якого відбивала навколишнє світло, ранок не здавався таким похмурим. І кава смакувала краще. Зі сторони парку, помежованого слідами ранніх перехожих, до кімнати доносився розмірений гул поїздів та клаксонів автівок. Раптом приглушений металевий ляскіт обірвав її думки. То Гай вийшов з душу, на ходу одягаючи футболку. Він глянув у візочок, в якому спала її крихітна Флоренсія, потім на Аліну, яка з посмішкою повернула йому погляд, і, посміхнувшись, зістрибнула з підвіконника.

Нічна зміна далася взнаки. Він сів та дивився в одну точку на столі, виглядав втомленим і знервованим, втім ледь помітна щетина на неголеному обличчі додавала хлопцю шарму. З часу смерті Яна риси його обличчя трохи пожорсткішали. «Благородний, розумний та самотній. Хоч хлопець – усім на заздрість», - з захопленням думала Аліна, ігноруючи звук повідомлення в телефоні.

- Важке чергування? - спитала вона, кліпнувши закрученими віями, і підсунула Гаю тарілку з тостами та яєчнею. Наливши ще одне горнятко кави, сама сіла за стіл.

- Так… Вчора привезли тридцятирічну жінку, якій в районній лікарні лікували позаматкову вагітність препаратом метотрексат. Під ранок вона померла… Родичі викликали поліцію… і були праві… Знаєш, після клініки у Празі… - розбитий власною безпорадністю, Гай глянув їй у вічі, - працювати тут, це ніби викручувати шию в іншу сторону.

- Ти забагато працюєш…

Він зітхнув і врешті взявся за каву, яку підносив до уст з невимушеною грацією. Після короткого мовчання, з затаєним болем глянув на годинник і втрутився в її думки:

- Лі сьогодні ще не виходила?

- Ні…

І так тривало вже три місяці. Дівчина за дверима стала змістом існування багатьох людей. Після смерті Яна, яка змінила хід речей у житті багатьох людей, Ліана відмовилася повертатися в Зимогіря. Гай вважав, що оточення звичних речей допоможе їй зцілитися, тому переїхав до сестри, працюючи надміру, бо так хоч трохи втікав від того пекла, в якому вона перебувала. Аліна навідувалася чи не щодня, залишаючись на ночівлю під час його нічних чергувань. Вона створювала тут зручності: готувала їжу, дбала про дітей та Ліану, зашторювала сонце важким темним оксамитом, коли вона була в розпачі. Завдяки їй тут пахло свічками та новими книгами. У морозильній камері завжди були кубики льоду для бренді. А коли мороз малював на склі химерні візерунки, Аліна садила на підвіконні розсаду прянощів та мускарі. А ще…Не дозволяла Гаю сходити з розуму…

- Ти ж розумієш, що їй потрібен стимул, аби виходити з кімнати? Вона шукає переваги у своєму жалю і це доходить до крайнощів. Її треба виштовхати із власної зони комфорту. Можливо, час покликати Юліана?

Аліна проігнорувала ще одне повідомлення, а потім узагалі вимкнула телефон. Вона карала чоловіка байдужістю. От лише очікуване задоволення ніяк не наступало.

- Ще рано… Хіба усе зіпсуємо… - Гай глянув на телефон. - Це Еміль?

Вона кивнула, сховавши обличчя в чашку. Було трохи незручно, бо Гай здається бачив її наскрізь.

- Не хочеш відповісти?

- Усе складно…

- Ти не дуже слухняна.

- Ну… Я не взірець покірності і Еміль знав, що я завжди чинитиму опір. Та й він не з тих, хто любить рахувати зірки літніми вечорами. Тому зі мною у нього нема жодного ризику розчаруватися.