XVIII

Страшно, коли ти десь за межею. Губишся в часі, дивишся на все під кутом. Почуваєшся беззахисним. Від нервів тисне у скронях і ти не знаєш, чим маєш завантажити решту свого життя.

Раніше Юліан ніколи не думав про смерть. Але вона забрала Яна – тому ігнорувати її виявилося зовсім непросто. Він сидів у темряві. Вже кілька годин. Вона зі своїми тінями – і ще трохи алкоголю - ховала його від реального світу, у якому більше не було Яна. Він навіть навмисне поїхав у свою міську квартиру, щоб на самоті, ще хоч на трохи зберегти зв'язок з другом, чітке обличчя якого то зникало, то знову з’являлося у його свідомості. Часом він сам ставав її частиною, на трохи випадаючи з реальності. Зрідка йому страшенно хотілося когось обійняти, відчути чиєсь тепло або почути голос. А потім він знову поринав у думки, змішані з музикою, що просилася на папір і з кожною секундою глушила все більше. Й усе б нічого, якби його надихала не смерть друга, хоча до певної міри це було нормальним. Кожен страждав, як умів.

Невдовзі мелодія зі свідомості переросла у настирну трель дверного дзвінка. Від несподіванки Юліан здригнувся. Якби у цьому світі його ще щось могло налякати, то певне був би той випадок. А так… Тільки того, що зиркнув на годинник, який зупинився за дві години до півночі, і, відчинивши двері, навіть не глянув, хто прийшов. Без сумніву – то був Гай, котрий виглядав трохи краще, як він сам, тримаючись напрочуд стійко. Так, життя трохи надщербило і його дух – спершу Тіна, тепер Ян, одначе, він був не з тих, хто звик себе жаліти.

Увійшовши, Гай одразу ж увімкнув світло. Воно прорізало темряву, котра поблажливо заглядала Юліану в очі. Це нагадало, що він ще живий.

- Чому ти досі не роздягнувся? – спитав Гай голосом батька, хоча сам ще був у похоронному одязі, і Юліану нічого було відповісти, бо він цього навіть не помітив. Зняв чорний піджак, сів на підлогу й одразу ж згадав, як вони тут з Яном з’ясовували стосунки. Як говорили про Ліану та музику. Він не хотів, але очі по-зрадницьки самі наповнилися слізьми.

- Як вона? – спитав Гая, поки той мовчки наводив лад, розставляючи по місцях розкидані ним речі, і боявся почути відповідь.

- Нормально. Наскільки, це можливо, - з докором за це питання ледь вимовив Гай і зник у кухні. За останні місяці у своєму голосі він виробив здатність холоднокровно відповідати на такі питання. За мить він повернувся зі склянкою і кольоровою пігулкою, трикутник на якій свідчив про її підвищену небезпеку. – Випий. Допомагає нервам заспокоїтись.

Юліан без слів скорився і, не впізнаючи власного голосу, спитав:

- Тебе прислала Лідія, щоб перервати моє зростаюче божевілля?

- Ні. Твоя мама тут ні до чого, - трохи роздратовано відповів Гай, зробивши акцент на тоні, котрим заперечував усі Тінині підозри щодо їх дивних стосунків з мачухою. - Просто у моїй квартирі пусто, моторошно і темно…

- У моїй не веселіше.

Гай нічого не відповів. Він завжди був тим, кому заважають зайві слова. Просто сів поруч, запалив свічку та навіть не підозрював, що його присутність сама по собі була розрадою. Обіймами без дотику. Відчуттям дому. Такі різні, у мовчанні вони поминали пам'ять про свого найкращого друга, відчуваючи невимушеність від перебування разом. Без сумніву, в Юліана були і ближчі люди, аніж Гай, та він точно знав, що цього дня, саме цієї скорбної миті він бажав бачити лише його.

- Знаєш, я найбільше боявся саме цього дня, - паралізований думками, Юліан заплющив очі. Не відчував нічого, біль ніби завмер, бо в присутності друга усі свої переживання та спогади замінялися відвертою розмовою. – Коли усі розходяться, а ти залишаєшся у гнітючій самотності в кімнаті з мертвим штилем. Зусібіч чуєш у своїй голові голоси, змагаєшся зі спогадами… і відчуваєш, ніби розсипаєшся… стаєш піском…

- Знаю.

Це було поясненням причини, з якої Гай шукав прихистку у його товаристві, що для них обох було найбільш дієвим способом прийти до тями.

- Він об’єднував нас усіх. Ми вже стали іншими… А як вона з тим житиме?

Гай не відповів, несподівано підвівся і, відчинивши вікно, запалив цигарку. Вони обоє розуміли, що якби не Ліана, котра для кожного з них значила більше, аніж цілий світ, і біль котрої вони відчували повною мірою, пережити цю втрату було б набагато простіше.

- Щабель за щаблем. Часу усе до снаги: і камінь стерти в порох, і душу вилікувати…

- Я все думаю, як в тій незворотній історії виправдати Бога… - Юліан глибоко видихнув, згадуючи, як після похорону Гай з усією силою штовхнув в груди Іринея, котрому дісталася найневдячніша місія у світі – розповідати про Божу любов, незважаючи на обставини. – Знаєш, я намагаюся думати про те, що він любив Яна більше за нас, що його план кращий… Але коли ти не можеш допомогти і твоя віра не дає тобі відповіді, це дуже б’є по самолюбству. У моїй голові все заплуталось…

- У тебе є відповідь, просто це не та, якої ти чекав. Та якщо тобі полегшає, більшість думає так само… Просто усі роблять вигляд, що все гаразд.

Це не звучало зичливо. Юліан з надією глянув на Гая і подумав, що ця спільна втрата зблизила їх більше, аніж вони очікували. Юліан завжди був тим, хто має гарячу голову, а Гай тим, хто ніколи не осуджує. Вони не впускали один одного у свої життя, котре не стосувалося Ліани. Ніколи не домінували один над одним, не каталися разом на лижах, не вели задушевних бесід, не ділилися емоціями й не розповідали про свій досвід з дівчатами. Ці зайві декорації у дружніх стосунках взагалі не вписувалася у їх своєрідний «фетиш» – бути аж настільки відвертими один з одним. Гай був геть іншим, аніж він сам чи Ян, однак, бездоганно задовольняв його пожадливість у чоловічій дружбі в тій частині, в якій ховався контрольований елемент небезпеки. Самі цього не усвідомлюючи, вони мали одержиму потребу один в одному, практикуючи невимушену незагрозливу гру у формі безкінечного протистояння, від якого діставали неймовірну насолоду.