XVII

Це був єдиний раз, коли Гай образився на Бога.

За сестру.

Ліану вже вкотре за день напихали заспокійливим, але вона була в надійних руках батька і матері, тому він не втручався. Поглядом відшукав Юліана, котрий стояв повернутий змученим обличчям до вікна. На вулиці вирувало звичне життя, повільно їхали машини, сніг іскрився на сонці. Гай підійшов до усамітненого друга і став поруч.

- Що думаєш робити? - спитав він твердим голосом, бо Юліан ледь тримався. Для нього це було подвійне випробування – він втратив найкращого друга і бачив як невимовно страждає його кохана жінка. Звісно, Гай теж це відчував, але вона була його сестрою. Він знав, що їх біль різний. На жаль, його ноша не була важчою.

- Ти досі її любиш, я знаю…

Юліан мовчав і Гай глянув на нього. Бліде обличчя, зажаті скули, неживий погляд… Це все, на що вони обоє могли собі дозволити, адже хлопці не плачуть.

- І ти потрібен їй, - не зважаючи ні на свій, ні на його розпач продовжував Гай, бо ні вчора і за весь час поминальної церемонії, Юліан не наважився підійти до сестри. Гай бачив, як мама старалася розмовляти з Ліаною, обіймала і гладила по голові. Та біда була в тім, що вони не розуміли її, так як Юліан. Цей біль вона могла розділити лише з ним, бо Ян був частиною їх обох. Кращою частиною, котру вони втратили, і тепер лише разом могли зцілитися.

відшукав поглядом Еміля, котрий виглядав страшенно пригнобленим. Після короткої розмови з батьком Яна, він приєднався до них, злегка прочинив вікно і на повні груди вдихнув морозного повітря.

- Як Аліна? - Юліан вирішив переключити розмову.

- Зранку перевели на загальну палату і дозволили випити води.

- Поривалася встати?

Еміль мовчав, усі й так знали відповідь. Закриваючи вікно, він раптом сказав:

- Знаю, що за останні два роки ми з ним віддалилися. Прозвучить безглуздо, та я не можу позбутися ревнощів… - Еміль засміявся, затискаючи переносицю. Хай би він краще плакав, бо це була посмішка, від якої хотілося кричати. – Скажи мені, як ти з цим живеш?

Юліан іронічно скривився. Не став заперечувати знайоме відчуття, котре переслідувало його усі ці п’ять років. І Гай сумнівався, що коли-небудь зникне.

- Просто він був найдостойніший з нас.

Прийнявши розслаблену позу, Гай не мав жодного бажання втручатися в безглузду розмову друзів. З безпристрасним обличчям він розглядав людей, що прийшли попрощатися з Яном. Раптом здалеку побачив Тіну і не міг відірвати від неї очей. Тендітна, невимушена, з роками ще гарніша. І в чорній сукні, котра щільно облягала струнку фігуру, виділяючи її кожну витончену деталь, - особливо вразлива. Гай тихо зітхнув, все ж Юліан помітив його цікавість.

- Тіна змінилася. Можливо, вона не та, ким ми її вважали.

Смішно, Гай подумав про те саме.

- Можливо, та боюся цього замало.

- Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш.

Юліан ляснув його по плечу, тим самим кидаючи виклик, і підійшов до сестри. Так, Тіна дуже змінилася. Обіймаючи брата, здавалася щирою та беззахисною. Це зворушувало та Гай запитував себе, як багато знають її рідні, аби зрозуміти причину, з якої у ній зовсім не залишилося тієї дівчини, що розбила йому серце. Вона нічого не могла виправити і він точно знав, що втратив її назавжди, адже ніколи, за жодних обставин не зможе пробачити… Принципи – це єдине, чим він дорожить і чим ніколи не поступається.

Несподівано дівчина озирнулася, наче відчула його погляд. Вона так схожа на дощ, що приносить зміни. Часом дуже великі і це не завжди веселка. Тіна зупинилася і сумно посміхнулася, ніби прощалася. Цей жест сильної жінки, що захоплював і насторожував водночас, для самого Гая став неймовірним випробовуванням. За мить все довкола застигло. Серце затріпотіло, а по тілу розлилося зрадливе тепло, що одразу ж змінилося холодом. Від усвідомлення, що частина його ще досі має до неї почуття, у нього закам’яніла спина. Та частина його, котра любить запікати рибу і малювати на каві серця, страшенно сумувала за нею, спонукаючи підійти та обійняти. Та він не міг. Не хотів нічого ворушити. Відповісти їй – значить зробити боляче їм обом. Тому вчинив найпростіше - просто байдуже відвів погляд.

Відштовхнувшись від підвіконника, Гай одразу вийшов в коридор, заповнений людьми в траурних костюмах, яким тут було не по собі. Здебільшого вони мовчали, заспокоюючи нерви цигарками. Серед них знайшов батька, що осів, мов та земля під великим тягарем… І чорний йому зовсім не пасував. Гай не звик бачити його таким. Батько ховався і навіть тут виявляв лише частину своїх справжніх емоцій. Коли Гай підійшов, його очі блистіли від сліз і він не знав, як має його втішити, хоча чи не вперше в житті добре його розумів – цей біль він не міг розділити ні з ким.

- Я пишаюся нею, але хай би краще вона мене розчарувала.

Між батьком та Ліаною завжди були особливі стосунки. Незважаючи на постійну зайнятість, Аркадій Рижан був тим батьком, котрий завжди знає, як краще, сварить за непослух і тримає дисципліну. Втім, у відношенні до Ліани він порушив усі придумані собою правила. Він робив це часто і так легко, що проґавив небезпеку, адже будучи лікарем, з самого початку знав, як це може закінчитися. Він програв. І тепер звинувачував себе за провалений тест на якість батьківства. За те, що тоді підтримав її, а мав відмовити. Гай не знав, як вчинив би сам, та чим більше про це думав, тим більше сумнівався у відповіді. Зрештою, яке це мало значення тепер. Усе вже відбулося.