XVI

Вона розплющує очі. Дивиться на чисте голубе, як ніколи, небо без хмарок. Довкола буяють трави і квіти з найрізноманітнішими відтінками, що тягнуться до сонця. Вітер перебирає їх пелюстки, але не зриває. Навколо скрекочуть цвіркуни. Вдихнувши на повні груди теплого повітря, Аліна помічає Яна. Він стоїть поруч, усміхається і подає їй руку.

- Це сон? – питає вона і підводиться. Легка сукня обвиває її стан, високі стебла лоскочуть босі ноги. Чогось бракує, але тривоги нема.

- Ні, це щось краще. Йдемо.

Їх пальці сплітаються і вони йдуть. Двійко дивних друзів. Раптом вона зупиняється і зосереджено розглядає його. Такий гарний. В очах трохи пустощів, а обличчя ніби сяє.

- Ти здоровий? Але… я не розумію?

Ян посміхається, гріючись у голосних звуках пташиного співу. І так дивно дивиться на неї.

- Тут немає болю…

- А кава тут є? Так немилосердно хочеться кави…

Він знову посміхається і їй хочеться поцілувати його усмішку.

- Треба сказати Ліані, знаєш, як вона зрадіє!

- Потім… Ти розкажеш про це потім. Ми трохи поспішаємо…

він торкається згину її шиї, відкидаючи волосся, і вони йдуть далі.

- Чому ми тут?

- Бо я не встиг тобі подякувати…

- За що? – довкола неї пурхають метелики і співає жайворонок.

- За те, що зустрів тебе того похмурого дня. Я й досі сумую за дощем… Пам’ятаєш, ти така гарна у мокрій сукні…

- А хіба нам можна про це говорити?

- А коли це ти дотримуєшся правил?

Аліна несподівано зупиняється, а Ян простягає їй руку. І говорить дивні речі:

- За те, що дозволила бути у своєму житті. Що надихала мене і розуміла, коли я почувався самотній. Ти навіть не уявляєш, наскільки важлива для мене…

Він зупиняється і ніби щось шукає. Від краси перехоплює подих. Здалеку доноситься плескіт води і щось схоже на шурхіт листя. Раптом Аліна завмирає. На трав’яному килимку, в жовтій сукеночці, лежить дитина. Ніжна, як кульбабка. Вона роз’єднує руки і бере її на руки.

- Хто це? Маленька, яка гарна!

- Це твоя донька…

- Моя донька?

- Так, - відповідає Ян і торкається рожевої щічки. Милується. Його обличчя незворушне. Аліна відчуває, що йому сумно, дуже сумно, але він не плаче.

- Тобі час повертатися, мила. Там усі зачекалися…

Вона пригортає дитинку до грудей і вдихає її запах.

- А як же ти? Ти не йдеш зі мною?

- Ні, Аліно. Мені б дуже хотілося, але я не можу…

Вона дивиться на нього довго-довго і відчуває, як по щоці котиться сльоза. Вона все розуміє і їй страшно.

- Не йди! Я не можу знову тебе втратити, - вона хапає його за руку і міцно тримає. Його очі притягують блиском.

- Це не прощання. Я завжди буду поруч…

- А Ліана знає?

Ян схвально киває і знову цілує її холодні пальці.

- Будь щаслива, - говорить він і поволі задкує. На горизонті за його спиною видніється жіночий силует у легкій кремовій сукні. Її обличчя не розглянути за довгим світлим волоссям, що гойдається на вітрі. Вона зачекалася. Міцно обіймає Яна і посміхається.

Посмішкою, що змінює життя.