XIV

Пів року по тому…

Аліні не спалося. Відволікав годинник, вуличний шум та великий живіт. Пригорнувшись до Еміля, вона поцілувала його і зрозуміла, що він також не спить. Лише вдає.

- Твоя хитрість на мене не діє.

- Не можна так витріщатися, - мовив він, вириваючись з полону солодкої дрімоти. Аліна ковзнула по його руці, повторюючи контури невеликого тату – єдиного атрибута з колишнього безтурботного життя.

- Не можна бути таким егоїстом. Не хочеш поділитися сном?

Еміль посміхнувся. У його зіницях – повно ніжності. Він притулився до неї та з насолодою вдихнув її запах. Його тепле дихання залоскотало обличчя. Аліна усміхнулася, бо протистояння й досі було їх найбільшою розвагою.

- Як там наша розбійниця?

- Уся в татка. Не дає спокою…

- Неймовірно. Я міг ніколи тебе не зустріти…

- Що ти маєш на увазі?

Еміль ніжно смикнув її за волосся – так, як вона любить, і перемістив руку на живіт. Так блаженно знаходитися в його обіймах.

- Я багато всього перепробував у своєму житті, марно надриваючись… А щастя виявилося таким простим. Знаєш, що найкраще у моєму житті? Це та мить, ті кілька секунд, коли я прокидаюся і бачу тебе поруч. - Він підвівся, підставляючи руку під голову, і певне, розумів, наскільки привабливий рельєф його м’язів. - Коли я вперше побачив тебе, подумав, що ти просто дівчинка, на якій ідеально сидить коротка спідниця.

- Хто б сумнівався! І що змінилося з того часу? – подражнилася Аліна, знаючи, що ще не скоро зможе одягатися, як колись.

- Моя сорочка пасує тобі більше, - засміявся Еміль, обіймаючи її живіт. Йому було складно виявляти свої почуття, але він навчився. – За це я люблю тебе без тями!

- І я люблю тебе, - мовила Аліна, зашарівшись. Мабуть, вона ніколи не звикне до його палкого погляду, хоча за ці майже три роки вивчила його до дрібниць.

- Я б ще трохи пошептався з тобою. Та мені час, - неохоче відриваючись від поцілунку, Еміль підвівся з ліжка, потягнувшись усім тілом. Та Аліна затримала його, схопивши за руку:

- Пробач, що я скаржуся. Та я майже не бачу тебе.

Еміль похнюпив голову і зітхнув.

- Обіцяю, мила, як тільки-но ми здамо цей об’єкт в експлуатацію, я візьму вихідні. А коли народиться маленька, я розвантажу свій графік.

Аліна неохоче відпустила руку. Можна багато чого сказати про Еміля, але він, звісно, людина слова. І насправді, вона пишалася ним, адже Еміль виявився добрим менеджером і ось уже три роки разом з батьком працював у будівельній компанії, залишивши не задіяним свій диплом композитора. Тепер він грав рідко і вона часто сумувала за Емілем-музикантом, тим безтурботним юнаком, котрий годинам пропадав за інструментом або ж змагався з Юліаном у грі на віолончелі. Одного разу вони влаштували таку авантюру у їх міській квартирі, у відповідь на що сусіди викликали поліцію. З того часу вони гралися так лише у заміському будинку своїх батьків.

- У вас проблеми в компанії?

- Так, дрібні непорозуміння, - загадково посміхнувшись, Еміль виглянув у вікно. – Один відморозок з відділу містобудування хоче захмарний відкат.

- І що робитимеш?

- Не діждеться… І я думаю, нам пора закінчувати з цими пройдисвітами. І у мене вже є рішення… Не хвилюйся, я впораюся.

Він нахилився, поцілував її, та щойно одягнувся, як з дитячої кімнати у рожевій піжамці вибігла Вероніка й одразу ж вискочила йому на спину.

- Еміль, а ти зготуєш нам омлет?

- Ніко, я просила не називати його так…

- Облиш… - відмахнувся він. - Звісно, рання пташко, йдемо. Нехай мама ще трохи поспить.

Еміль перевернув її догори дригом і під дитячий задоволений вереск зник у кухні. Коли Аліна до них приєдналася, на неї вже чекала кава, строго вбраний Еміль саме одягав краватку і розповідав Вероніці історію про метеоритний дощ, а вона запитувала його, чому зефір не росте на пальмі.

- Як ти це робиш? – запитала вона, дивлячись, як Вероніка щасливо наминає вівсянку. Без рюмсання і сліз. Щоправда, з зачіскою треба попрацювати.

- Це все моя харизма, крихітко…

- Він сказав, що ми підемо їсти тістечка. А потім на мультик. І що він купить мені скейт… І поні…

- Ця вівсянка нам дорого обходиться.

Аліна примружилася – Еміль так ідеально підходив на роль батька. Їх мізинці на мить сплелися, а потім він став одягати куртку.

- Що робитимеш?

- Спершу оплачу рахунки, а потім ми з Ліаною повеземо дівчаток у Скай-парк. Їй треба трохи відволіктися, а то з цією дисертацією вже зовсім збожеволіла.

Еміль зітхнув. У стосунку до Ліани він досі мав змішані почуття, тому про неї розмовляв неохоче. Як і про Яна, з яким тепер, зважаючи на його здоров’я, вона бачилася не часто. Цілуючи дружину на прощання, Еміль посміхнувся: