XIII

Липень

Вихідний був нагодою нічого не робити, утім, весілля Еміля та Аліни зобов’язувало. Ліана метушилася перед люстерком у спальні, додаючи останні штрихи до вечірнього макіяжу. Ян стояв позаду неї, спираючись на палицю, і милувався її гарною поставою у довгій персиковій сукні.

- Ти неймовірна, - мовив він, цілуючи її рамено. Потім глянув через плече на їх відображення у дзеркалі та мовив: – Ми все ще можемо не йти…

- Ти хочеш, щоб Аліна не розмовляла з нами до кінця життя?

- Ну чому ти така гарна?

- Уе завдяки тобі.

Останніх півроку Ян майже нікуди не ходив. Гральний майданчик, парк, поліклініка… Люди ще не бачили його такого – з паличкою та немічного. Він вже уявляв, як вони співчутливо дивитимуться на Ліану, як шептатимуться за їх спинами.

- Юліан теж буде, - сказав він і Ліана на хвильку застигла. Потім продовжила фарбувати губи і байдуже спитала:

- Справді?

- Що ж… Сподіваюся, ми загубимося серед гостей.

- Лі… Може прийшов час вам поговорити? Пробачити одно одного…

- І дружити сім’ями? Яне! - вона відвела погляд від його очей у дзеркалі і глянула в його справжні очі. – Я не ображаюся на нього. Думаю, у нього теж усе прекрасно. І чому ти раптом про це заговорив? Ви обоє не мусите ховатися. Я знаю, що ти телефонуєш йому. Що наші доньки стали подругами. Навіть Гай – той ще зрадник.

Ліана посміхнулася і торкнулася Янового щетинястого підборіддя.

- Та я пробачаю вам, бо люблю усіх.

- І Юліана? – перемагаючи себе, спитав він, хоча нестерпно боявся цієї відповіді. Обох варіантів.

Ліана раптом застигла від несподіванки і повернулася до нього усім тілом. Її обличчя перетворилося на похмуру маску, а розгублення було таким вираженим, що Ян одразу ж пошкодував про свою цікавість.

- Ми спізнимося на церемонію, - ухильно відповіла вона, даючи відповідь, яку він зрозумів правильно і яка стала найгіршою миттю у його житті.

Що ж…

Колись це їй згодиться.

* * *

Вечір був теплим.

У залі різними кольорами та узорами переливалося світло і музика квапила усіх до танцю. Ян відпустив Ліану у дружні обійми Мігеля, кивнув Юліану та, спираючись на палицю, спустився сходами на терасу з фонтанами та прекрасним видом на озеро й вальсуючих по водному плесу лебедів.

За кілька хвилин почув кроки за спиною. Подумав, що це Юліан, втім помилився. Це була наречена з великим шматком весільного пирога.

- Можна його скуштувати у твоєму товаристві? – спитала вона і присіла на лавку. Очі у неї були червоні, то ж розмова почалася передбачувано:

- Ти плакала?

- Не зважай, обіцяю, що більше не буду, - Аліна відклала тарілку зі смаколиком і перевела погляд на лебедів. – Я б хотіла обійняти тебе, як колись… Але…боюся за наслідки такої диверсії…

Вона міцно стиснула губи, але сльози самі котилися з очей. Ця дівчина була єдиною, хто не соромився плакати в його присутності. І єдиною, кому він це дозволяв. Ян обережно взяв її за руку й одразу наштовхнувся на золоту прикрасу - обручка їй неймовірно пасувала.

- Виглядаєш чудово, - якомога виразніше мовив він і міцніше стиснув руку. Був спокійним, бо той час, коли він роздягав її поглядом, залишився в минулому, а в їх стосунках перемагала безпосередність.

- Усе це не для мене. Я б з радістю одягла облягаючі джинси.

- Ні, не годиться для такого дня.

Уявляючи її загорілу оголену спину, Ян просто заплющив очі та поринув у чуттєвий потік спогадів. Її запах, дотик теплих рук, пристрасть та завданий ним біль… Це все залишиться з ним назавжди.

- Так, оця непристойно багата тітонька… - Аліна кивком голови вказала на маму Еміля, - вирішила, що знає краще, і купила цю дорожезну сукню. Я не могла відмовити, бо ніхто не піклувалася про мене більше… Навіть моя мама… А бачив би ти кімнату Вероніки! Ліжечко з балдахіном, рожеві цуцики та гіпюрові сукеночки… Мала називає її бабусею…і я підозрюю, що любить її більше за мене…

- А як з Емілем? Він виглядає дуже щасливим. Та мене цікавить, що відчуваєш ти?

Ян повернувся та заглянув їй просто в обличчя. На мить їх погляди зустрілися, а потім Аліна звільнила свою руку, бо вони більше не почувалися так невимушено, як раніше.

- Знаєш, Еміль ще та задниця, - Аліна грайливо прижмурилася, вигнула бровою і пошукала в натовпі свого чоловіка. – Якщо пам’ятаєш, ми один одного на дух не переносили… Я вважала його піжоном, котрий думає лише про себе, він мене стервом… Його несподівані загравання страшенно мене дратували… Спершу він підстерігав мене на вулиці та відлякував усіх чоловіків, які пробували біля мене затриматися. Часом несподівано з’являвся в супермаркеті та підвозив додому. Таємно оплачував лате у «Children's Place» та створював нагоду, щоб щось подарувати. Потім гуляв з нами під дощем, збирав каштани та камінці. Несподівано, його у нашому житті стало забагато. Заводити коханця у мої плани не входило, та я подумала, що на моєму шляху траплялися і більші негідники. Тож одного дня запропонувала йому залишитися на ніч, - вона знітилася та пожала плечима, а Ян подумав, що її розповідь нагадує якесь виправдання. – Я подумала, що він отримає, чого так прагнув і відчепиться. А він… Він відмовився… Уявляєш? Сказав, що я не готова!