XII

Юліан не любив лютого. З його короткими днями і цілодобовою темрявою на серці. З головної площі прибрали ялинку, а з нею і настрій Різдва. А цього року, зважаючи на стан здоров’я Яна, він просто не знаходив собі місця. Жив на лінії нервового зриву, бо не міг не думати про друга.

- Ти б сходив кудись з друзями, - помітила його тривогу пані Дарія. – Я з радістю посиджу з Євою.

Юліан подумав, що це гарна ідея. Йому конче треба з кимось поговорити. Зателефонував Адаму. За годину зустрілися в кав’ярні неподалік їх кварталу, де вмикали музику, що не різала слух. Замовили їжу та віскі. Говорив здебільшого Юліан. Про Яна, з котрим мріяли підкорити Кіліманжаро, про заборонене кохання до Ліани, заручником якого він став. Про усі ті події з його життя, що додавали зрячості безтурботному юнакові, спонукали не здаватися і йти вперед, однак, котрі він усіма силами намагався стерти з пам’яті.

Адам терпляче слухав. Тут, у столиці, він був його єдиним справжнім другом, котрий чимось нагадував Гая – екстемала по духу та водночас парубка з глибокою свідомістю. Музика не була його спеціальністю, радше розрадою, засобом від нудьги. Вдома він працював на американську ІТ - компанію і добре заробляв. Часто жартував, що колись хакне Пентагон. Юліан навіть не сумнівався, що йому це до снаги. Утім, любов до музики виявилася сильнішою. Нехтуючи композиційними стилями, на цимбалах він творив такі теми, від яких йшов мороз по шкірі. Усі ці роки вони двоє – а ще разом з Ді - Даяною, котра колись в переході грала на ударних інструментах і з якою, зрештою, Адам й одружився, - жили в неймовірному ритмі. Ходили у строгих костюмах з краватками, в розхристаних сорочках та рваних джинсах. Грали на роботі, вдома, на вільному роялі в аеропорту… Готували їжу, пили глінтвейн, ремонтували речі… Ховалися від преси та папараці. Давали сольники. Спали на підлозі в залі, на аркушах, списаних нотами пісень про кохання… А коли втомлювалися, одягали дешевий одяг, брали скрипку та цимбали і зливалися з жорстоким світом підземки.

Юліан усміхнувся, згадуючи як «привітно», зустріла їх столиця осіннього дощового дня чотири роки тому. І як скривився продюсер, почувши про цимбали. „Допотопний анахронізм” - читалося в його очах. І Юліан міг його зрозуміти, бо нещодавно сам не поділяв естетики дивного інструмента. Втім, поки він вів переговори, Адам роздивлявся місто через віконну раму. Потім несподівано вийняв з чохла свій дорогий інструмент, запалив цигарку і витончено зіграв. Юліан схрестив руки на грудях, заплющив очі та під ті джазові гармонії бачив парасольки, котрі розмальовують сірі вулиці міста. Як дрібні краплі неспішно нанизуються на голки сосен у парку та роблять листя яскравішим. Як за сотні кілометрів Ліана торкається смичком струн, малюючи чудову мелодійну лінію. Як у кав’ярні навпроти закохана пара п’є каву, а потім вони сміються та під синкоповані ритми безтурботно хлюпають по калюжах. Як десь далеко пристань сиротіє без кораблів… Бачив блискавиці, що рябіють над горизонтом, провіщаючи грозу, котра починається за вікнами, щойно Адам феєрично закінчує останні акорди.

Коли Юліан повернувся, у пана продюсера був такий змішаний вигляд, ніби йому дали ляпаса. Він теж чув цей магічний дощ. Він проник і в його вени, зіштовхуючи у підсвідомості різні світи, емоції, хоча й старався цього не показувати. Згадуючи це, Юліан посміхнувся - настільки шокований він буде двічі за цю годину. Оце перший раз.

- Ну, гаразд, - зрештою мовив він хриплим голосом, підозрілим поглядом міряючи провінційного хлопчину з дивним чубом. - Я дам вам найкращих музикантів.

- Дякую, але все, що мені треба, я знайду собі сам.

Так, звучало не зовсім виховано.

- Ти ж нікого тут не знаєш.

- Послухайте… Я люблю музику і найбільше у ній ціную свободу.

- Як будеш таким нахабним, столиця скоро тобі крила підріже… Гаразд… У мене нема часу вас виховувати. Та як налажаєте – залишитесь без гонорару.

- Без проблем.

- Глядіть мені! Жевжики! – зітхнув він, примирливо додаючи: - Та коли що треба – звертайтеся.

Юліан кивнув, погоджуючись, що поводитись так у столиці в перший день занадто сміливо, а вже перед дверима озирнувся:

- Треба. Нянька для грудної дитини.

О! А це був другий.

Пан продюсер дуже помилився, бо столиця розпустила їм крила. Довелося, щоправда, багато працювати без відпусток, загартовувати характер, доглядати за крикливим немовлям. Утім, вже через два роки Адам придбав собі квартиру в одній з висоток та крутий автомобіль. І хоч він тепер одягався в брендові шмотки, та й Даяну часто балував всілякими дрібничками, у душі залишився щирим простим парубком – роздавав на перехресті чай безхатькам у морози, купував їм ліки та без огиди перев’язував рани. Перед Різдвом допомагав Юліану розвозити подарунки у Дитячі будинки. А коли треба було вислухати, то радо складав товариство за склянкою віскі.

Сьогодні вони засиділися довше, аніж завжди. І випили стільки ж. А наговорилися - аж полегшало. Десь біля дев’ятої Адам впіймав таксі і поїхав. Юліан же вирішив пройтися. Йому недалеко. Блукав напівтемними вуличками, навіть трохи протверезів. За два квартали від дому привернула увагу дорога іномарка. Жовтим блимнула сигналізація.

Він зосередився. Придивився з цікавості… Якби не залишки алкоголю у крові, певне б збожеволів. А так… Хіба усміхнувся і зупинився.