X

Через два роки

Юліан тихо прочинив двері, зняв куртку та взуття. Коли розмотав з шиї шаль, здихнув з полегшенням.

Нарешті цей день закінчився. Останній робочий день. Завтра зранку не треба спішити на роботу, обдаючи лайкою столичні перевантажені траси. А попереду – Новий Рік та Різдвяні свята, котрі він кожного року проводить з батьками.

Прислухавшись до тиші у помешканні, Юліан навшпиньки підкрався до дитячої кімнати. Єва сиділа спиною до нього, за маленьким столиком і малювала фарбами. Щойно скрипнула підлога, вона повернулася і одразу ж зірвалася з місця з криками радості.

- Єво, не смій! - гримнула пані Дарія, хоча було запізно. З Євою Горняткевич не зрівняється навіть швидкість світла, не те, що слово. Два оберти через голову – і ось, на Юліановій сорочці відбилися маленькі кольорові пальці. – Що за дитя! Глянь, що наробила, - по-доброму зітхнула няня, невдоволено хитаючи головою. Юліан махнув рукою, мовляв – нехай, адже він не бачив її три дні.

- Ти не забув купити мені ослика? – серйозно спитала дівчинка, тримаючи його за щоки. За кілька місяців їй буде п’ять. У неї довге кучеряве волосся, кирпатий носик і найсолодша у світі посмішка. На нього Єва, звісно, не схожа та якби його спитали, хто у всенькому світі для нього найрідніший, у Юліана б не було жодного зволікання з відповіддю.

- Хіба я міг?! – відповів він, тулячи до себе голівку з розкуйовдженими довгими косами. Це була саме та мить, ради якої він жив.

Відпустивши дочку, Юліан повернувся в коридор і приніс коробку з іграшкою, придбаною в дитячому супермаркеті.

- Ура, ура! - Єва застрибала і заплескала рученятами. – Я назву його містер Френч, - додала вона, пильно вдивляючись в очі сірому ослику в гірчичному костюмі.

- Вона страшенно сумувала. Ми зовсім не гуляли. Ці три дні немилосердно сипало… Тільки сьогодні он хуртовина стихла…

- Йдемо, я буду тебе годувати.

- Щось я зовсім не голодний.

- А як же торт? Невже ти забув про віденський смаколик?

- Я б собі не пробачив.

Він засміявся та разом з пані Дарією подався на кухню. Вона передала йому цілу коробку привітальних листівок зі святами. Поки готувала чай, Юліан поклав на стіл гроші.

- Це що? – обурилася жінка, щойно їх побачила.

- Ви навіть не уявляєте, як мене виручили.

- Не ганьбися, хлопче, і забери. Купиш їй ще якогось містера. Насправді, це я маю тобі заплатити, бо давно так не веселилася. Ти не повіриш, але у мене пропала мігрень і якби ти затримався у Відні ще кілька днів, я б забула, що мені 65. Тому, легіню, якщо ти ще раз заговориш про гроші, я перестану з тобою розмовляти.

- Гаразд, пробачте, - відповів Юліан, і аби не згоріти з сорому, швидко взявся за торт.

Кілька місяців тому, якраз перед самим його від’їздом до Праги, від них пішла няня з агентства. П’ята за ці чотири роки, яка, щоправда, затрималася найдовше. Енергійна та чарівна Мілана дуже швидко знайшла спільну мову з Євою. А вже через півроку стала приділяти самому Юліанові багато приватної уваги. Він не зважав і ніколи не поводився так, ніби вона може на щось розраховувати. Ніколи і нікому він не давав марних надій, навіть не дозволяв думати, що у когось є шанс, а поводився так, ніби одружений, бо хоч Ліана й перетворилася на навіювання з минулого і вже не так загрожувала його думкам, серце не змогло її забути.

Того вечора Міла несподівано запросила їх у гості до себе додому і коли він відмовився, спитала про причину, а він відповів, що його сім’я – це він та Єва. І щоб почуватися чоловіком, йому не потрібна інша жінка. І так буде завжди. Наступного ранку йому зателефонували з агентства і повідомили, що Мілана розірвала контракт в односторонньому порядку. Це була катастрофа. У нього тривале відрядження, рейс до Праги – через шість годин. Треба було швидко щось придумати. Він знав, що по сусідству мешкає жінка, у якої в аварії загинув чоловік, а син з родиною мешкає далеко. У відчаї він подзвонив у двері її помешкання і про все розповів.

З того часу обходився без дипломованих нянь. Змінив графік роботи та влаштував Єву у дитячий садок. Усі вихідні проводив з дочкою – водив на мультфільми, на каток, потім – по магазинах. Удвох вони вечеряли в столичних ресторанах або у маленьких кав’ярнях смакували шоколадними тістечками. Вона була його натхненням, його закладною щастя. З її емоцій він складав мелодії для різдвяних ранків. Іноді Юліан її брав з собою на роботу, ще частіше – на інструментальні концерти. У свої неповні п’ять Єва на слух знала багатьох композиторів. Вона була неймовірно щирою дівчинкою і охоче блукала з ним по столичних підземках, де вони роздавали безхатькам їжу та теплий одяг, і ніколи не вередувала, коли він прогрівав машину на морозі. Якось Юліан подумав, що чотири роки тому навіть не міг мріяти про таке життя. І хоча вони з Євою досі чекали на ту єдину, котра могла б заповнити порожнечу у серці, він мусив визнати, що Бог виконав свою частину угоди. А навіть більше. Так, справжня любов вона така. Не зрозумієш її, поки сам не станеш батьком.

- Татку, почитаєш мені? – спитала Єва, тицяючи йому товсту кольорову книжку з казками.