VIII

Грудень

У Вероніки різались зубки і вона вередувала вже третю ніч поспіль. Під ранок Аліна падала зі сил. І ледь не божеволіла від самотності. На автопілоті готувала каву і суміш, бо від перевтоми молока не вистарчало. Нестерпно бракувало Еміля, котрий не з’являвся вже кілька днів. І навіть не телефонував. Але на що вона розраховувала, коли прогнала його?

У день, коли вона була на грані, у кімнаті голосною треллю розлився дверний дзвінок. Вона була певна, що це Еміль, тому просто повернула ключем. Втім, в коридорі стояла незнайома жінка.

- Можна? – спитала вона і, дочекавшись її кивка, тихо зайшла у квартиру. Аліна недбало поправила волосся – після трьох днів у вузлику йому допоможе хіба шампунь. І стала чекати.

- Доброго ранку. Дарина Олександрівна, - мовила незнайомка і протягнула руку. – Мама Еміля.

Тоді обійняла. Це були справжні теплі материнські обійми.

- Он як…

Аліну обдало жаром. Хвилину вони мовчки вивчали одна одну: гостя – миролюбно, вона – здивовано і скептично. І чи не вперше в житті дівчина не знала, як має поводитись. Чи втома давалася взнаки, чи була на взводі і відчувала себе незатишно.

А тим часом гостя роздяглася та зняла чобітки. Це була жінка середнього віку, струнка, елегантна.

- Він розповідав вам про мене?

- Ні, що ти. Він оскаженіє, коли дізнається, що я приходила. Знаєш, спершу я трохи вагалася. Та тепер бачу, що дарма… Поки він перебіситься, ти тут помреш з голоду.

- І про Ніку ви знаєте? – вже зовсім розгублено спитала Аліна.

- Знаю. Правда, довелося трохи пошпигувати, ти вже пробач. І йому пробач, страшно балуваний він у нас… І гордий…

Дарина Олександрівна оглянула її з голови до ніг і з жалем мовила:

- Тобі б поспати трохи… Іди, а я буду на варті, коли що…

Аліна не пам’ятала, як дісталася ліжка і заснула. Коли ж розплющила очі, у кімнаті все ще було темно – хтось дбайливо заслонив вікно. На годиннику зеленим блимали цифри – 15:03.

Тиша у помешканні трохи насторожила дівчину. Вона згадала про ранковий візит і одразу ж кинулася до ліжечка. Вероніки не було. Не було нікого. Від страху в Аліни підкосилися ноги і розширились зіниці. Вона забігла в кухню, де за скляним столиком преспокійно сидів зосереджений на планшетці Еміль, не за звичаєм вбраний нарядно, ніби збирався під вінець.

- Де Вероніка?

У її очах відбувалася справжня боротьба.

- Не хвилюйся, вона з мамою у нас вдома, - відповів Еміль, зводячи нерви спокоєм. А тим, що навіть не глянув на неї – ніби боляче вдарив.

- Навіщо ти це зробив? Хотів, щоб я почувалася нікчемою?

- Якби я хотів тебе покарати, то обрав би більш приємний спосіб. Це її ідея. Я тут лише для того, щоб повідомити тобі, де Вероніка. Та в одному мама права – виглядаєш кепсько, - відклавши планшет, відповів Еміль, і зрештою глянув на неї. Це він справді так думає?

- Ти сама турботливість! - прошипіла вона, мимовільно поправивши волосся. – Майстер п’ятдесятого розряду.

Аліна придивилася до нього – якийсь відсторонений і чужий. Потім озирнулася довкола, помітивши ідеальний порядок у помешканні. Гірка попрасованих дитячих речей, блискуче люстерко… Це все зробила ця леді в дорогому костюмі з амбре? Боже, коли вона з усім тим впоралась? І головне, навіщо?

- Що? Більше не приваблюю? – фиркнула дівчина та втомлено опустилася на стілець, демонстративно виставивши ноги в повен ріст. Еміль з іронічною посмішкою проігнорував її випад та глузливий тон, закотив рукави сорочки по лікті та за якусь мить поставив на стіл тарілку з картоплею та рибою. Коли наливав сік, додав:

На каву трохи запізно. Їж.

Зиркнувши на нього, Аліна сковано взяла в руки ніж і закрила очі від насолоди. Риба пахнула неймовірно. Він був тут, хоча вона і далі чудово його ігнорувала.

- Я не зникну тільки тому, що ти мене не помічаєш.

- Чого тобі? – роздратовано фиркнула вона, не в змозі витримати його прицільний погляд, від якого ставало якось незручно.

- Ну… Незважаючи на свій потенціал негідника, іноді я милий та турботливий. Якого ти там казала рівня? І те, що мені бракує завзятості тебе спокушати, зовсім не значить, що мені не хочеться.

- Мене зараз знудить, - скривилася вона, а він - і далі дивиться, не відриваючись. - Що сказала твоя мама?

- Що ти мила та розгублена.

- І ні слова про мій препаскудний характер?

- Ні. А ще сказала, що я тебе не заслуговую.

- А хіба це не правда? Сидиш тут увесь такий, корчиш з себе вихованого та дорослого, а сам пропав на цілий тиждень…

В Аліни раптом – паніка. Боже, ні, це не вона. Не її думки, чужі. І він це розуміє, бо її голосу бракує переконливості. Боязко озирнулася, бо дуже захотілося втекти…