Жовтень
Юліан відкрив двері і зовсім не сподівався побачити Гая. Вдягнений в темно-синій костюм для церемонії, ошатний брат Ліани стояв перед ним з винуватим виглядом.
- Можна? – спитав він, і опустив очі.
- Щось сталося? – схвилювався Юліан, бо він виглядав так, ніби переїхав когось своїм позашляховиком.
Гай заперечив кивком голови.
- Що ж? Багатообіцяючий початок суботи. Заходь, коли вже прийшов…
Юліан пропустив гостя та продовжив:
- Я трохи шокований, бо ти останній, кого я сьогодні сподівався тут побачити. Прийшов лікувати моє похмілля чи вмовити викрасти твою сестру з під вінця?
- Ні.
- Жаль. Каву будеш?
Він зняв чайник з плити і дістав з шафки два горнятка.
- Якщо ти прийшов дорікати мені з приводу того, що я не піду на церемонію, то хіба змарнуєш час.
- Послухай…
Гай глибоко зітхнув і на мить знову опустив голову.
- Я маю вибачитися перед тобою. На початку нашого знайомства я був про тебе не найкращої думки. І ти будеш здивований, але якби…
Гай так нічого й не сказав, тільки дав йому зрозуміти, що поруч з сестрою хотів би бачити саме його. Юліан підійшов до вікна й іронічно розсміявся, хоча насправді йому було так боляче, що хотілося кричати.
- Я…
Гай дивився на нього очима втомленого подорожнього. Здається вони, злиті емоціями і думками, стояли тут вічно.
- Ти не мусиш нічого казати, бо це звучить паскудно. Він твій друг. Як і мій…
- А ще ти маєш знати, що я за Яна, але не проти тебе. А також те, що це не буде найщасливіший день у їх житті. В обох.
- Так, це бісове життя дістало нас усіх.
- Я знаю, що нікого іншого тобі не буде достатньо. Але не тримай на неї образи. Усі, хто носять прізвище Рижан, народжені з цією мутацією чесності. Вона справді думала, що ти змиришся і ви з Вікторією створите сім’ю. Вона хотіла, щоб у дитини були мама й тато.
Юліан раптом обернувся і гірко засміявся Гаю в лице:
- А ти б сам повірив у це?
- Ніколи. Я б зробив точнісінько, як ти. І не тому, що це правильно. А років через п’ять, - Гай затнувся, бо наче розповідав усе зі свого реального життя, - врешті б подорослішав.
- Боже, ти хоч уявляєш, як це усвідомлювати, яка вона гарна сьогодні і належить іншому, а ти навіть не можеш розізлитися, бо він твій найкращий друг?
Гай мовчав. За хвильку підійшов ближче.
- Я знаю, що у тебе контракт в столиці…
- Лідія розповіла?
Гай проігнорував питання і продовжив:
- Як і те, що зараз ти на самому дні, сам через це проходив. Ти ж знаєш… Звісно, робота може врятувати… Втім, не надовго. Хіба змарнуєш час, котрий можеш подарувати своїй дочці. Вона дуже славна, жаль, що ти цього не знаєш. Якщо для тебе існує хоча б крихітна ймовірність, - він раптом засміявся. – І навіть, якщо її немає, - що вона твоя донька, поїдь до неї перед від’їздом…
- І нащо це мені, коли усе, що зв’язане з цією дитиною викликає в мене ненависть?
- Щоб не втратити себе цілком і назавжди, інакше шкодуватимеш до смерті. Відкинь увесь жаль до себе, бо як би паскудно тобі не було, запевняю, вона єдина істота на цілому світі, кому ще гірше. І тільки ти можеш це виправити.
Вхідні двері повільно зачинилися. Юліан приречено дивився Гаєві услід, знаючи, що не може нічого змінити, бо відпустив її з власної волі, як колись Ян. Відпустив, бо не хотів бути жорстоким. Це було правильно, але це не могло його втішити.
Під вечір Юліан спакував найнеобхідніші речі у валізу і в напівтемряві з жалем оглянув своє помешкання. Колись він був тут щасливим, але без Ліани воно стало порожнім і ненависним. До столиці він вирушить зранку, втім, провести ще одну ніч в товаристві тиші та ненависних думок означало втратити здоровий глузд.
Поклавши останню валізу та футляр зі скрипкою на заднє сидіння, Юліан зачинив автомобіль. У центрі було людно. Сонце вже схилилося до горизонту, тому у нетрях багатоповерхівок ховалися сутінки. Він мав намір попрощатися з батьками і, переночувавши в готелі, з самого ранку вирушити в дорогу. Втім, ноги самі понесли його до храму.
Вечірня саме закінчилася, люди спускалися сходами, а він піднімався, не знаючи навіщо. Безлюдна церква видалася дивною. Лише одна жінка читала молитву, дивлячись на образ Пресвятої Богородиці. І в неї був такий вираз, ніби вона з нею розмовляє.
По кутках догоряли свічки, звучав орган. Він сів на лавку і мовчки дивився на розп’яття Христа. Тиша і блакитні вогники у свічниках додавали шарму цій величній споруді та наповнювали серце спокоєм. Так добре думалося у цій прохолоді… Він більше не звинувачував Бога у своїх нещастях, хоча ще пів року тому мав до нього купу претензій.