ІV

Усе склалося саме так, як він і уявляв, хоча було б неправдою сказати, що ця розмова його зцілила. Так, йому значно полегшало, але він і досі багато про це думав, вигадуючи різні сценарії того, як усе могло скластися. Море трохи відволікало, втім, Ліана в його обіймах сильно контролювала його спогади. Так солодко було в її обіймах, зі сплетеними ногами. Він забувався і це пригнічувало його ще більше. Іноді він прокидався вночі від моторошних сновидінь, в які проникали почуття провини.

Лі натомість жодного разу не згадала про Юліана. Вона, звісно, знала, де він провів першу половину тієї ночі, однак вона навіть не запитала. Іноді, це лякало його, збільшуючи простір для сумніву. Він боявся, що з ним вона ніколи не буде такою, як з Юліаном – веселою і безтурботною.… Але коли вона торкалася його обличчя, сонними руками пестила спину – він оживав і все решта не мало значення.

Цього ранку усе почалося, як завжди. Ліана усміхалася в сні, теплий вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по подушці та ховаючи у ньому спокусливі груди, що несміливо виглядали з під білого простирадла. Він насолоджувався ними кожної ночі і ненавидів себе за це. Він прагнув для неї більшого, але життя підходило до нього не з тієї сторони, з якої він міг виставляти свої умови. Він просто чекав.

- Що ти робиш? – зіщуливши очі, спитала Ліана та простягнула йому руку. Ян присів на краєчок ліжка.

- Вибираю фільм та збираюся заварити каву. Зацікавлена?

- Я у раю?

- Ні, - він засміявся і поцілував її. – Підводься. Сьогодні ми їдемо на кораловий риф…

- Я швиденько… Приєднаєшся? – спитала вона і показала у напрямку ванни.

- Ні, тоді швиденько не вийде…

Ліана зникла за дверима, звідки за мить почувся шум води. Ян зітхнув та приготував каву, коли саме зателефонував Гай.

- Привіт. Як ви там?

- Що ж… Погода нас не милує.

- Сонечко так собі. На екваторі було гарячіше…

- І що це значить?

- Це значить, що я причалив у порт і у мене цілий вільний день в Хургаді. Якщо у вас немає планів, може зберемося на посиденьки?

- Ти жартуєш, які плани?! Звісно… Ліана збожеволіє від радості… Я скажу їй, коли вона вийде з душу.

- А що ти? – його тон змінився – з безтурботного став поважним. - Судячи з голосу, зовсім не виглядаєш як найщасливіший чоловік на землі….

- Так… Є речі, які не залежать від наших зусиль. - Ян затнувся і поглянув на двері ванної. Вони були зачинені, але йому здавалося, що Ліана чує навіть його думки. – Я навіть не знаю… як про це сказати… Розумієш, не можу позбутися думки, що вона заслуговує більшого… Когось такого, як Юліан… Можливо, якби я не втрутився…

- Ти ж знаєш, що це нічого б не змінило… Так, буде важко, далеко не раз… Але ти не маєш права здаватися… Вона любить тебе…

- Я знаю, і зрештою їй буде боляче… Я ж не можу ігнорувати свою хворобу… Я весь час почуваюся винуватим, бо дозволив нашим почуттям проникнути занадто глибоко. Вона змінила для мене все, стала необхідністю і тепер мені бракує духу відштовхнути її. Або просто піти… Я з самого початку усе зробив неправильно…

- Тобі треба бути трохи поблажливішим до себе. Як добре, що Ліана всього цього не чула…

Ян зблід – він зовсім забув про обережність - і миттю озирнувся – вона стояла там, у короткій бірюзовій сукні…І приглядалася до нього, немов до чужинця. Її очі іскрилися у сонячних променях, а плечі поникли, наче на них вона тримала увесь світ. Звісно, вона чула усе.

Ян вимкнув телефон. Він зніяковів та певної миті подумав, що втратить свідомість.

- Ти думаєш, це чесно? Сумніватися в мені?– у гніві скрикнула вона. І завмерла… Її обличчя виглядало так, наче вкривалося тріщинами. – Думаєш, можна отак зі мною? Думаєш, я нічого не відчуваю?

- Я просто хочу, щоб ти була щаслива…

- Ти розбиваєш мені серце, як це зробить мене щасливою?

Ян навіть не встиг налякатися, коли вона зникла з виду. Він стояв там втрачений, розірваний зсередини, не здатний поворухнутися. Усвідомлював, що має все виправити, і все продовжував стояти на місці.

- Лі, постривай! - приголомшений, він зрештою побіг за нею. Ноги ослабли від страху, а дівчина все віддалялася. Боролася з вітром, піском, а потім з хвилями. Зрештою, загубилася в антуражі темних скель, далеко від людей.

Ян голосно дихав і щосили біг далі. Зупинився тільки, коли впевнився, що Ліана більше не має наміру бігти, хоча полегшення на її обличчі змусили його відчути провину. Перевівши подих, він набрав повні долоні солоної води і вилив собі на голову та обличчя. І так кілька разів. Потім підійшов і став неподалік.

Він стежив за нею очима, дозволив їй трохи подумати про все, що сталося. А тоді впіймав її погляд, що проникав у саме серце. Боже, він ніколи не хотів би бачити цей погляд знову! Він надто часто робив їй боляче.