Юліан лежав із заплющеними очима обличчям вниз. Він зіпсував ще один вечір думкою про Ліану. І так тривало вже кілька днів. Уже тиждень його ранок починався за розкладом. Спершу він думав, що вже прожив цю історію та навчився жити з коханням, яке нікуди не зникло. Він навіть спробував поводитися звично – пити каву, зустрічатися з друзями, творити музику. Та все було марним. Біль, котрий поселився в його грудях і за кожним подихом спалював зсередини, свідчив, що він продовжує жити минулим, день за днем спотикаючись за спільні спогади з дівчиною, якої у його житті більше ніколи не буде.
Підвівшись, він провів рукою по волоссю і обличчі - воно було колючим, адже він не голився кілька днів. Хлюпнувши у бокал трохи мартіні, Юліан вийшов на балкон, бо в його помешканні, де головним інтер’єром була тиша, закінчувалося повітря. А тут було спокійно. На обличчі відчувався прохолодний вітер, скриплячи флюгером на сусідньому балконі, сюрчали стрибунці і в нічному небі набирав висоту літак, відправляючись у далекий рейс… Ще трохи і вулиця в золотих шатах стане найгарнішою у місті…
- Що у тебе за звичка приходити без запрошення? - вголос спитав Юліан, не відриваючи погляду від спалахів блискавки над містом. Він знав, що ці тихі кроки, котрі скрипом підлоги відбивалися в його свідомості, належать Яну. - Ти став страшенно нав’язливим, а я то думав, що ти видалив мене з телефонної книги… Прийшов впевнитися, що я ще живу чи на самоті гінес занадто гіркий?
Юліан врешті відірвався від зірок і пройшов повз друга, кинувши оком на картонну коробку на столі. Обоє намагалися поводитись звично, але це виглядало смішним. Ян мовчав.
- Зважаючи на усе, пробач, я спитаю ще раз. Чого тобі?
- Слово „закономірно” вдало опише доцільність прихопити парасольку, коли за вікнами збирається на дощ? – по-філософськи відповів Ян, продовжуючи стояти у балконних дверях зі схрещеними на грудях руками та дивитися у темряву – ту страшну ностальгію за вікном. - Робота у приймальній комісії трохи виснажує… І сьогодні я раптом відчув, що не хочу повертатися додому… Не можу без неї, а з нею почуваюся винуватим…. Це переслідує мене кожної миті і я боюся, це саме той випадок, коли чашка кави і міцний сон зовсім не допомагають.
Коля Ян повернувся до нього, у його очах не було торжества. Якась безнадія, глибша за безодню. Юліан хмикнув, бо від цього несподіваного дисонансу друг, здається, геть занурився у божевілля, якщо прийшов з цим саме до нього. На хвилю він навіть трохи розізлився:
- Ти дозволив пристрасті подавити усе найкраще в тобі. Це має бути мить для сарказму? Чи ти просто перестав відрізняти погане від того, що виправдати неможливо? Знаєш, потішник з мене ще той!
- Ніколи не чув від тебе нічого люб’язнішого …
Ян був скупим на емоції. Хіба мовчки запалив цигарку. І виглядав так, наче щойно побував у якомусь древньому похованні.
- Я думав, що ти кинув.
- Так, уже багато разів, - він пожав плечима і перевів погляд на книжку на столі. - Грозовий перевал? Так екзотично.
- Працюю над музикою до фільму… Шукаю … чогось … особливого…
Юліан сів за фортепіано і перетворив своє роздратування в ноти. Цього разу вдалося зіграти з потрібною емоцією, котру він шукав між рядками роману. Й усе завдяки Яну, дружба з яким була його баластом у житті і який він поволі втрачав. Він знав його ціле життя, без нього він був ніким. Він бачив його відображення у відкритій кришці рояля і раптом зрозумів, що помилився, думаючи, ніби така необхідна для спокою друга зустріч була зневагою для нього самого. Настав час озирнутися та зібрати загублене. Він мав купу претензій до цілого світу, а так насправді, давно пристосувався до життя без Лі. Лише боявся зізнатися, що має в запасі багато сил, щоб це пережити, і більше нікого не звинувачувати, не втрачати та знову впустити Яна у своє самітне життя…
Він припинив грати і тиша додала до їх мовчання ще більше напруженості. Закривши кришку, він дивився на її гладку поверхню. У своєму житті Юліан найбільше знався на музиці та, як думав, на Ліані Горняткевич, вважаючи їх схожими і так необхідними для життя, як повітря для легень. Він жив ними, з ними у нього не було правил. А тепер з однією із них він мав попрощатися…
- Їй боляче… Вона тримається, але ти знаєш її краще за мене… Іноді мені здається, що усю відповідальність за мій вчинок вона взяла на себе… І ще, я не можу зрозуміти, чому ти здався?
- Вона щаслива, а я якось переживу, - все ще сидячи, Юліан повернувся. Він не мусив на це відповідати, але він хотів. - Крім того… Вона не боролася, це було її відповіддю. Я просто маю проявити повагу. І напевно, якщо бути справедливим, то саме я у всьому й винен… То ж… Усе склалося правильно…
Ян розреготався, не забувши про експресію, а Юліан мимоволі згадав про Вікторію, зухвальство якої зруйнувало стільки життів.
- Як на того, хто не хоче бути схожим на мене, в тебе не дуже виходить. Ти перестарався. Я знаю, що ти любиш її, а вона тебе…
- Хочеш про це поговорити? Хочеш гарантій? Це змусить тебе почуватися краще?
- Ти ідіот…
- Не більший за тебе, коли дозволяєш їй носити подарований мною перстень. Я б ніколи …