ІІ

Коли він побачив її, у горлі зашерхло, а тілом пройшлося щось схоже на агонію. Вона не могла його бачити; погойдуючи візок, з усмішкою янгола Аліна спостерігала за білкою, що грілася на залитій світлом бруківці. Вона була спокійна і він зупинився, залишивши цю мить для неї одної. Він бачив частину її обличчя, розмальованого мерехтливими тінями від гілок розлогого дерева, крізь які сонячні промені пестили волосся та губи. Він ніяковів від цього, не хотів, але все одно дивися на них, згадуючи, які вони м’які та солодкі. Потім наблизився і сів на лавку.

Аліна помітила його та навіть не ворухнулася.

Ян зітхнув. Він збирався з духом, бо мить тому, коли він стояв під деревом, яке ще пахло дощем, що йшов зранку, у його голові було повно слів, а тепер, коли торкнувся її руки - не залишилося нічого. Одна порожнеча, що стискала груди. Помовчали. Напруга зростала і це спричиняло фізичний біль. А слова провини так горлопанить крізь свідомість, що здавалося, їх чує ціла вулиця.

- Чому ти не заходиш в гості? – спитала Аліна, дивлячись кудись вдалеч. – Знаю, це я прогнала тебе. Але вона скучила за тобою… І я теж…

Вона міцно стиснула їх сплетені пальці, торкнулася рубців на руці… Він мовчав. Її близькість злегка сп’янила, знайоме дихання заспокоювало і він просто не знав, як сказати про Ліану. Почувався безсильним і це руйнувало його з середини. Раптом вона глянула на нього і усміхнулася. Якось так проймаюче та по-дорослому, ніби все розуміла.

- Я знаю про вас з Ліаною. Зустріла якось Юліана…

Йому враз полегшало.

- Вона знає про все?

- Так, знайшла ліки у шафці. Усе, що було потім, я…

Він не міг продовжувати, бо усе, що було потім, у всіх барвах реально оживало в його голові, змушуючи сумніватися, що це просто уява.

- Пробач, що не розповів сам…

- Не треба вибачатися… Усе, що було між нами, в минулому…

- Аліно, ти ж знаєш, що це не правда. Ми не можемо поводитись так, ніби нічого не було. Я хочу і далі ділити своє життя з тобою, бо кожен крок повертає мене до тебе…

- А я не можу себе так обманювати… Нам треба попрощатися…

- Аліно! – Ян спробував затримати її холодну руку. Він не хотів прощатися, йому було надто комфортно у цьому забороненому світі.

- У нас нема іншого вибору, - лагідно перервала його Аліна. - Ми, звісно, залишаємося друзями, бо ми досі трохи закохані і занадто розумні, аби поводитись так, ніби це неправда. Це була незрівнянно особлива та важлива історія. Для мене, аби рухатися далі, бо до зустрічі з тобою я почувалася загубленою у цьому великому світі. А з тобою я створила нову себе і тепер знаю, чого у своєму житті більше ніколи не дозволю. – Вона посміхнулася, змахуючи сльози. - І ти, звісно, можеш бачитись з Веронік. Знаєш… З самого початку я знала, що твоє серце зайняте і Ліана - єдина з нас усіх, хто найбільше заслуговує щастя. Крім того, я не хочу змагатися з нею за тебе. Повір, мене не треба втішати, бо навіть на ці три місяці я не мала права… Просто будь щасливий…

Її слова вбивали, немов радіація. Він не міг поворухнутися, не міг вимовити жодного слова. Хотів обійняти її, втім так і не наважився.

Вона підвелася і наостанок сказала:

- Не думала, що скажу це коли-небудь. Але ти б з’їздив до Юліана. Виглядає він препаскудно.