І

квартира Гая знаходилася на третьому поверсі в будинку майже на виїзді з міста. Балконом виходила на парк, за яким на горі крутилися два вітряки, вікнами спальні – на дахи багатих приватних будинків, пофарбованих у зелений колір. Вимощені бруківкою тротуари хизувалися насадженнями туй та ялиць. Отож, круглий рік тут можна було милуватися природою. Гай зняв це помешкання, щойно став працювати у ресторані, що належав мамі Юліана. Ліана розповідала, що вдома ніхто про нього не знає і що Гай на оренду заробляє сам.

Ліана принесла з сусідньої кімнати ще дві коробки і кинула їх на підлогу, де переливи мостин паркету виглядали так, наче на ньому півстоліття танцювали румбу. У білих латексних рукавичках та фартушку поверх коротких шортів дівчина виглядала кумедно. Ось уже кілька днів Ян допомагав їй наводити тут лад та виганяти дух Тіни.

- Не дім, а якась стара штольня, - мовила Ліана та зникла за дверима. Ян усміхнувся й повернувся до своєї роботи – фарбування стін кухні у сонячний колір. Дівчина мала намір змінити тут увесь інтер’єр, аби навіть найменша дрібниця не нагадувала брату про дівчину, котра розбила йому серце.

Ян закінчував фарбувати стелю, коли на столі завібрував телефон. Він спустився з драбини і глянув на дисплей. Те, що Гай телефонував саме йому, трохи насторожувало.

- Привіт, - мовив він і, глянувши на Ліану, котра налаштовувала мікроскоп на листок герані, закрив до кухні двері. – Як справи?

- Нічого. Причалили до берега, врешті з’явився нормальний зв'язок. Розповідай, як ви докотилися до такого життя?

- Ну, оскільки я дечого в тебе навчився, з голоду не помираємо.

- Лі написала про вас… Це правда?

Ян зітхнув, сівши на підвіконник.

- Я б хотів заперечити, та не можу… Й сам не знаю, як все сталося…

- Вітаю у моєму світі. Та ти не мусиш виправдовуватися… Чи може думаєш, що я до того живу за правилами, щоб судити тебе? Вона про все дізналася перед моїм від’їздом, то ж я не очікував, що буде інакше. Повір, я знаю, якою наполегливою може бути моя сестра. До речі, чим зараз займається Лі?

- Використовує твій мікроскоп не за призначенням… А я фарбую твою кухню…

Гай доброзичливо засміявся.

- І чому це мене не дивує! Сподіваюся, не в рожевий колір?

- Не хвилюйся, аж настільки вона не ненавидить Тіну…

- Мої меблі у безпеці?

- Так, окрім цього сірого непривабливого комода… Де ти його знайшов?

- Застерігаю вас - не смійте його чіпати, - Гай щедро дозволив собі трохи емоцій. - Він покритий шпоном з дорогоцінної карельської берези. Це подарунок…

- Гаразд, гаразд, не хвилюйся. Я подбаю про нього…

- Я так розумію, Юліан уже повідомлений…

- Так, я сам усе йому розповів. І ти не мусиш займати мою сторону…

- Я на стороні Лі. Так буде завжди, а ти можеш розраховувати на мої рекомендації, бо я не знаю нікого, хто любив би її більше. Просто не повторюй моїх помилок…

Ян мав намір щось сказати, але за дверима почувся сильний грюкіт. Він вибачився перед Гаєм і кинувся в кімнату. Ліана стояла на останньому щаблі розкладної драбини, а високий книжковий стелаж – такий старий як і комод - тримався на її металевій ручці. З перехилених полиць продовжували випадати книжки, створюючи завісу з пилюки, а дівчина з марним ентузіазмом намагалася впіймати бодай кілька з них.

- Ти ціла? – сміючись, запитав Ян, коли гуркіт стих. Простягаючи руки, щоб допомогти їй спуститися, подумав, якою різною може бути Лі. Іноді авантюрною, іноді імпульсивною, а часом милою та беззахисною.

- Бувало і гірше, - відповіла вона, зістрибнувши в його обійми. Після поцілунку сказала: - Час на відпочинок. Капучіно будеш?

- І піццу також…

Після обіду Ян зателефонував Емілю та попросив про зустріч. Йому треба було з кимось поговорити, бо він весь думав про Юліана, котрий не відповідав на його телефонні дзвінки. Ян зовсім не хотів нав’язуватися, але за кілька днів вони з Ліаною відлітали до Каїру і він мав впевнитись, що з ним все гаразд.

Після обіду спека трохи відступила. Коли Ян припаркувався біля кафе поруч з фонтанами, Еміль уже був там. Причому не сам, а в товаристві Аліни та Вероніки. Побачивши його, дівчинка радісно закричала і замахала рученятами. Ян взяв хресницю на руки, а тоді глянув на Аліну.

- Привіт, рада тебе бачити, - чемно привіталася вона й одразу відвела погляд. Ян помітив в ньому холодний блиск.

- Я теж, - відповів він, зиркнувши на здивованого Еміля, котрий нічого не знав про їх справжні стосунки і, звісно, відчув цю страшенну незручність між ними, від якої Яну хотілося сховатися під столом.

- Ми погуляємо на майданчику, поки ви поговорите. У нас час на сон, - відстороненим тоном мовила Аліна і взяла дівчинку на руки. Вона йшла так граційно, наче тримала на голові книжку. Вона знову була брутальною красунею із захищеним серцем. І він помилявся, вважаючи, що можна мати стосунки з такою дівчиною, а потім вдавати, що вони знову друзі. З самого початку це затягнуло їх значно міцніше, аніж йому хотілося. Вони були зв’язані минулим, Веронікою та почуттями, які він не міг заперечувати. З ним Аліна була милою і ніжною, з нею він забувався та почувався в безпеці, бо між ними не стояв його найкращий друг… З нею він сам міг бути собою, не прикидатися…. І все ж… Ця історія теж була схожа на пасквільну інтригу.