XXIV

Дарма вона туди пішла. Хіба зайвий раз переконалася, що ніколи не зможе його забути. Щоб не сталося, він завжди буде її частиною. Але вона не дозволила собі плакати ані на вулиці, ані дорогою в таксі. Лише вдома, перепросивши Каріне та Мігеля, сховалася у ванній та зайшлася риданням. Вона увімкнула кран на повну потужність і була певна, що її надривного схлипування ніхто не почув. Втім, друзі надто добре її знали.

- Лі, що сталося? Негайно відчини! – голос Каріне звучав зловіще. – Я приб’ю того сучого сина. Лі! – галасувала приятелька, голосно гримаючи у двері.

- Дай мені кілька секунд, - попросила Ліана і хлюпнула в обличчя холодної води. Коли вона вийшла, Каріне терпляче чекала пояснень. Тієї миті на телефоні, котрий вона залишила на одній з коробок, висвітилася фотографія Яна і це все ускладнило. Вона знала, що їй треба відповісти.

- Ти де? – лагідно спитав він і це почули усі.

- Щойно прийшла. Дорогою я згадала, що мій одяг спакований для переїзду, тому затрималася в магазині.

- Допомога не потрібна?

- Ні, дякую.

- Гаразд, чекаю тебе вдома.

Ліана опустила телефон і скривила обличчя.

- Де ти була? – як завжди, гарячкувала Каріне, пильно вдивляючись в її обличчя своїми сріблястими очима. Навіть з розкуйовдженим волоссям після вчорашньої вечірки вона була красунею.

- У Яна, - ледве вимовила дівчина й повернулася до вікна.

- І?...

Це нічого не пояснювало, бо колись вона так часто робила.

- Я… по-справжньому провела з ним ніч.

Вона сказала це. Їй просто треба було комусь розповісти. Раніше це завжди був Гай.

- Боже, Лі. Якби я не знала тебе, подумала б, що ти зробила це навмисне.

- Гаразд, дівчата. Думаю, вам треба побалакати.

Каріне почекала, поки за Мігелем зачиняться двері, а тоді прибрала кілька коробок зі столу.

- Сідай, - строго наказала вона і, влаштувавшись зручно, також звісила ноги. – Що на тебе найшло? – З самого початку Каріне була проти цих стосунків і те, як загострилися риси її обличчя значило, що її думка не змінилася.

- Я не можу справитися з усім цим сама. Вчора я спокусила його і ненавиджу себе за це. Я стала поміж ними, знищила їх дружбу. Але я просто не можу відмовитися від них обох. Це мене вбиває.

- А що Ян?

- Для нього це не просто… Я не дала йому жодного шансу для відступу, адже вчора він зрозумів, що між мною та Юліаном нічого не було.

Каріне застогнала, високо підвівши брови, і закрила обличчя руками. Навіть для неї це було надто драматичним.

- Ви були заручені і у тебе з ним нічого не було? Ліано Горняткевич! Я не знаю жодної дівчина, яка б йому відмовила!

- Я б не змогла, просто він не просив.

Каріне дивилася на неї так, на бачила перед собою примару.

- Тоді це ще гірше…

Здається, вона була трохи шокована, адже завжди вважала, що Юліан Горняткевич – цинічний, безсоромний та зарозумілий ловелас, котрий її недостойний. Та якби Ліані не хотілося цього визнавати – в одному Каріне була права – ці стосунки не принесли їй нічого, окрім невимовного болю.

- Послухай, - приятелька раптом взяла її руку у свою теплу чорну долоню – як їй цього бракуватиме! – Ти ж знаєш, що я не в захопленні від таких хлопців, як оці двоє. Втім, мушу визнати, що ти дуже добре на них впливаєш. Тобі нема чого хвилюватися. Вони завжди були друзями, не зважаючи ні на що. Тому, я думаю, все обійдеться. Зрештою, чому ти увесь час рятуєш чийсь зад? Вони дорослі, поговорять, ну, наставлять один одному синців… Гадаю, їм це не зашкодить. Крім того, Юліан сам у всьому винен.

Ліана не могла не погодитись. Чому ж тоді їй так боляче від того? Вона витерла сльози і посміхнулася.

- Гаразд, піднімайся, - Каріне поцілувала її руку – вона завжди так робила. -Ми обов’язково повернемося до тієї розмови за бокалом чогось міцнішого за вино. Завтра я прийду до тебе з шоколадним пудингом і ти розповіси мені про все у дрібницях…

Ліана не зовсім зрозуміла про що це вона. Невже хоче почути…

- Ні, Святий Боже! – Каріне зістрибнула зі столу і попрямувала до дверей. – Дівчино, ти кого завгодно зведеш з розуму. Якби я могла почервоніти, я б уже згоріла від сорому. Підводься. Будемо зносити ці кляті коробки.

* * *

Одного погляду вистарчило, аби зрозуміти, що Юліан трохи перебрав з алкоголем. І наполовину наповнена пляшка віскі на столі свідчила, що зупинятися він не мав наміру. У кімнаті було сіро від сигаретного диму, а під ногами шелестіли аркуші, списані нотами. Їх було безліч…

- У чому справа? – спитав Ян, роздратовано оглядаючи увесь цей безлад. До помешкання друга його привело божевілля, спровоковане гострим почуттям вини.